Юрій Павлович Винничук - Лютеція

Чорна Манька вугіль крала,

На базарі продавала,

То по два, то по три,

Нащитала сорок три!

Манька вибігала з хати й кидала в нас камінцями, а з вуст її сипалася добірна лайка, яка нас ще дужче під’юджувала й охотила її дрочити. Від її камінців ми захищалися портфелями й не вступалися, доки вона не вибігала на вулицю й галопувала за нами, а ми, весело галайкаючи, розліталися, мов зграя горобців. Хатина Чорної Маньки тепер запалася одним боком в густі бур’яни й угрузла в землю, замшілий дах провалився, оголюючи чорні потріскані ребра. Смішно згадати, що коли мені доводилося йти зі школи самому, я переходив на другий бік вулиці, без компанії моя хоробрість відчутно маліла, а особливо в сутінках, коли доводилося повертатися зі школи в другу зміну. А коли вчилися в першу, то взимку о пів на дев’яту теж іще було темно, і я минав хату Чорної Маньки ледь не навшпиньки, а коли нерви не витримували, намагався промчати вихором, хоча й боявся, що вона може зненацька вискочити в образі свині, кота чи собаки, як то вона часто робила з іншими. Чорна Манька мала здатність зменшуватися до розмірів горобця, так що її нелегко було помітити. Але коли я йшов сам, а бачив її, як вона порається в себе на городі, то голосно розмовляв з Ібрагімом, додаючи собі відваги, Манька здивовано випростовувалася, проводжала мене похмурим поглядом, мабуть, підозрюючи капость, і щось бурмотіла собі під ніс. А я переконував Ібрагіма вести себе спокійно й перестати вимахувати шаблею. Але зараз я не міг себе стримати, щоб не зайти на її подвір’я. Хащі здичавілої наїженої трави, зміїсті батоги винограду, гілля бузини й колючі пагони рожі — уся ця армія мужньо боронилася перед кожним моїм кроком, але я вперто посувався далі, мене цікавила халабуда за хатою, де Манька тримала викрадених дітей. Ми всі були переконані, що вона тримає їх у сараї, що там купа дитячих іграшок, які вона краде на дитячих майданчиках, неслухняних дітей вона чіпляє за одяг на гак, щоб отак вони висіли, аж поки вона не змилосердиться. Одного разу там півдня провисів на цвяшку Йосько Бадиль, який замість «л» або «р» вимовляв «й» — йоб, йобити, їба, їбаїти — а ми мали з того неабияку потіху. Манька прилапала його, саме коли він цупив її квітчасту спідницю, яку вона вивісила сохнути, бо ми переконали його, що коли в ту спідницю загорнутися, то можна стати невидимим. Йосько спідницю стягнув з мотузки, а коли Манька кинулася до нього, загорнувся й навіть не намагався тікати. Однак щось пішло не так, його цілком добре розгледіла не тільки Манька, але й ми, стежачи з-поза кущів. Потім ми чули його вереск і нічим помогти не могли, батьки його були на роботі, нічого не знали, але заки вони повернулися, Манька вже його зняла з цвяшка й відпустила. Він з’явився перед нами з мокрими штанами, замурзаним від сліз обличчям і переляканими на смерть очима. Нам проте вдалося переконати його нічого батькам не розповідати, бо наша провина в цій історії теж була суттєва.

Я обійшов хату, за хатою запущений сад підняв руки д’горі й оплакував опалі плоди, що гнили в траві, збираючи міріади мушви. Сарай захаращений дошками, з-під дощок чкурнула зграйка кошенят і зникла в кущах. З іграшок я помітив лише відірвану жовту ногу ляльки, трохи далі лежала її лиса голівка, добряче пожована, мабуть, котами. Зі стіни стирчав гак.

Далі я іду повз школу, до якої ходив, як на Голгофу, тихо ненавидячи. Більшість учителів не викликали жодної поваги, декотрі були відверто тупі, як директор Лелеко і його дружина, що викладала російську мову та літературу, хоча якраз літератури вона й не знала. Ми їм вигадували прізвиська, які промовляли самі за себе: Гібон мав таке обличчя, що полюбити його могла тільки рідна мама, Клізма ходила так, ніби мала в задниці кактус, у Кобри був життєрадісний задок, і вона підступно жалила, але всі старшокласники задивлялися на неї... Школа, з якої я не виніс нічого доброго, ані вічного, окрім окремих картинок: дівчата взимку в довгих фланелевих майталесах, у яких пріла їхня невинність, тікання з уроків, бійки, безглузде для мене вгризання у фізику, геометрію, хімію — навіщо вони мені здалися?.. Фізкультура — 2, поведінка — 2, російська мова — 2... переважно трійки і четвірки, рідше п’ятірки... і щоразу спілкування з ременем...

Далі завертаю на Каспрівку. Це дорога, якою я, зазвичай, щодня ходив до школи й зі школи, хоча була й інша — попри Маньку. Як же ця вуличка тепер змаліла! І будиночки всі теж поменшали. Мені аж шкода, що я руйную цією мандрівкою свої дитячі спогади, але цікавість бере гору. Я йду роззираючись, ніхто мене не впізнає, так, ніби я привид, та і я нікого не впізнаю. Я йду не кваплячись, хочу пригадати собі шкільні роки, коли ми пленталися цілою гурмою, дорогою хтось відколювався біля своєї хати чи повороту на свою вуличку, гурма маліла, аж поки я не зоставався сам. Так воно і в житті: друзі нас покидають, а потім той, хто виживе, роззирнеться й побачить довкола себе пустку, і стане йому сумно, як стає сумно моєму татові, що вже всі друзі померли.

Ось хвіртка, спершись на яку, годинами простоював дурний Додьо з висолопленим язиком. Ми завше з ним дрочилися, а він гуркотів своїм басом нерозбірливі слова, плювався й махав кулаком, але ми знали, що він поза хвіртку ніколи не висунеться, бо вона замкнена на ключ. А ми кричали і реготали. Ми жодного разу не дозволяли собі його обминути мовчки, не на те ми вчилися. А тому стрибали перед ним і кривлялися, аж доки не вибігала з хати його мама з мітлою й не проганяла нас із лайкою та прокльонами. Старий каштан, що ріс біля хвіртки, ще й досі росте, а Додя давно вже нема.

Далі я зупиняюся перед будиночком двох сестер — Олімпії та Люції, яких мама називала тетами, хоча вони нам жодними тетами не були, а просто товаришували з нашою бабусею. Самі вони дітей не мали й любили, коли я до них приходив, тоді вони мене навперебій намагалися напхати солодощами, ягодами, мармулядами й дозволяли порпатися в їхній книгозбірні,