Юрій Павлович Винничук - Лютеція

почали палити поляків, які до війни прибули з Польщі, отримавши великі земельні наділи. Український селянин за землю міг убити і сусіда, і свата, і брата, а що вже казати про чужинця, який захопив те, що йому не належало. Земля — це щось сакральне й неподільне, за неї і вмерти не шкода. Ніхто не боронив полякам захоплювати цілі міста, церкви й будівлі, але не землю. І почалося тоді некероване стихійне жахіття. Українська поліція втекла до лісу, її місце зайняла польська. Поляки, яких вигнали з їхніх сіл, стали на німецьку службу, цілком логічно вбачаючи в німцях своїх союзників, бо для обох спільними ворогами стали партизани. Відтак не забарилася зворотна реакція — запалали українські села. Серед ночі до діда прибіг знайомий поляк і повідомив, що тієї ночі їх спалять. Дід з бабусею і моєю мамою забрали з хати, що вмістилося на фіру, і втекли. А вранці нашу хату пограбували, вивізши все добро на кількох возах. У Кременці ті підводи стояли кілька годин, і люди зглядалися на те все, особливо їх вражали високі пальми у великих вазонках. Пізніше мама ні за чим так не шкодувала, як за тими пальмами, бо то вона їх і виростила зі своїм братом, якого в червні 1941-го замордували в Кременці російські визволителі.

Мама ще встигла мені розповісти трагедію свого брата Юрка, у пам’ять якого назвали мене. Це вже було перед її смертю, бо раніше вона боялася мені це оповідати. Юрій Сапіга навчався в Кременецькому педагогічному інституті. Якось у грудні 1940-го арештували велику групу студентів. «Ми довідалися про це наступного дня, — розповідала мама, — і тато відразу пішов до міста, найняв адвоката, провідав прокурора, але ніхто нічого не обіцяв. Ми жили увесь час в жахливій тривозі. Час від часу просочувалися чутки, що повинен бути суд. Ми вдосвіта приїжджали й разом з іншими родичами арештованих чекали, але „воронок“ під’їжджав до суду задом упритул до дверей, і ми нічого не могли бачити. Мене хлопці піднімали на руках, і я дивилася та повідомляла, кого упізнала, але Юрка не було.

Так аж до самої війни. Коли перший німецький танк в’їхав у місто, енкаведисти повтікали. У в’язниці всі це відчули й вибили двері. Першими вийшли дівчата, вони відразу пішли на села і сповістили про втечу в’язнів. Хто мудріший — утік у село. А Юрко в тюрмі обріс бородою й чувся безпечним. У Кременці він зайшов до родини й не квапився додому в село. Він думав, що чекісти більше не повернуться. А танк як зайшов, так і вийшов. Чекісти повернулися, улаштували облаву й знову арештували весь цвіт Кременця. Мій тато пішов до міста забрати сина, щоб той тікав звідти, але натрапив на облаву. Йому ледве вдалося врятуватися маленькими вуличками, які він добре знав. Усе ж таки проник у місто, але сина не знайшов. На світанку всіх в’язнів розстріляли та скинули в яму — живих і мертвих — і засипали хлоркою.

Коли німці ввійшли й відкрили тюрму, то люди збіглися з околиць, шукаючи своїх родичів. Яма ще дихала. Там було кілька ще живих. Тіла мертвих опухли від хлорки, аж шкіра повідставала від тіла. Юрка пізнали по черевиках, які йому тато пошив, і по светру, який мама в’язала. У піджаку знайшли зошит з нотатками. Де той зошит подівся, невідомо».

Юрка поховали на кременецькому цвинтарі. Уже по війні мама на могилі побачила виплетений з колючого дроту тризуб. Вона злякалася й сховала його в кущах. Але що сховає, то хтось знову почепить. Хто то був, так вона й не дізналася.

А при цьому розповіла мені ще одну дивовижну річ. Я з’явився на світ винятково тому, що вуйко Юрій загинув. Якби він після втечі з в’язниці сховався й вижив, то у війну вони б усією сім’єю, безперечно, виїхали на Захід, залишатися Юркові було б безглуздо. І вони навіть були сіли на воза та й їхали разом з усіма втікачами в сорок четвертому, але бабуся розплакалася, і дід завернув коней. І отак завдяки смерті молодого талановитого хлопця живу я. Живу за себе і за нього.

Далі дід з бабусею жили в різних родичів, хата залишалася пустою, і ніхто її не рухав, аж допоки в 1949-му не організували колгосп, і хату забрали під контору. А до тієї пори люди обробляли дідову землю й передавали йому городину. До 1951-го дід переховувався на селі, й ніхто його не видав, а щойно опісля виїхав за моїми батьками до Болехова. У 1958-му дід подав до суду, щоб повернути хату, їздив на суд до Тернополя. Мама його відмовляла, бо мав хворе серце й не міг нервуватися, але він мав іншу думку: «Поїду. Хата вам залишиться». Процес він програв, хоч ніде й не було зафіксовано, що майно конфісковане.

У 1959-му ми переїхали на Софіївку, я пригадую, як бабуся з тугою дивилася на свій городчик, який доводилося покидати, так, мовби там був закопаний скарб, але там не було скарбу, там були закопані її руки. На Софіївці так само в польських будинках поселилися визволителі, а в одній хаті навіть китайці. Принаймні ми їх називали китайцями, а хлопця — Кітом. Кіт був старший за мене і дужчий, часто намагався вчинити прикрість, ні з того ні з сього копнути чи дати потиличника. Я його повалити не міг, але сказав, що коли він буде до мене чіплятися, то Ібрагім його вб’є. Того ж дня прийшла до нас його мати сваритися, що ми іх обзиваємо китайцями, а вони ж насправді бурят-монголи, та що я погрожував її синочка вбити, і хто такий Ібрагім, бо вона збирається в міліцію. А мій дідусь, який люто ненавидів китайців після того, як ледве врятувався з російського полону, де його вартували китайці, відповів: «А мені насрати, що ви буряти. Фалюйте на свою Бурятщину і там хоч верблюдами називайтеся. А для нас ви китайці». І незабаром «китайці» таки покинули нашу благословенну Софіївку.

Розділ восьмий

1987. Станіславів—Софіївка

1

Від вокзалу я йду пішки, проминаю міст, виходжу на Вовчинецьку й зупиняюся там, де колись була хата Чорної Маньки — старої баби, що вбиралася в