Яцек Денель - Матінка Макрина

сльоза бринить. Матінко, — каже він мені, — матінко, ви нічого не говорите, сидите тихенько, наче мишка, а сама лише ваша присутність наповнює цих людей такою вірою… Вони відчувають святість, святість, що з мучеництва випливає та великої віри… Я буркнула, мовляв, не треба, а він далі каже, явно зворушений: Нам із вами, матінко, треба їздити, розмовляти з людьми, свідчити… Не тільки серед усієї нашої еміграції, хоч стан польських душ у закладах вельми жалюгідний і місії там життєво необхідні. Буває, що ми їдемо з проповіддю, а там на п’ятдесят поляків у місті сорок прийде, як Господь благословить, — але буває, що і троє, а між ними один московський шпигун, а ще трапиться якийсь диявол, якась довірена особа «секретаря» світу цього, що протягом усієї проповіді сипле дотепами, а потім намагається розладити людей, що виходять. Не тільки, матінко, їх, не тільки поляків, а ще й Францію ми навернемо, викорчуємо погані звички, повернемо любов до вітчизни, короля і Господа Ісуса Христа. Адже майже нічого не спонукає давати милостиню, а тут як тільки згадую про бідність, то одразу сиплють щедрі й рясні датки[63]… завтра кілька монастирських домів, богослужіння на Фурв’єрі, біля каплиці Діви Марії, а ввечері ще зустріч з усіма ліонськими поляками… Там знову посиплеться. І дивиться запитально. Думаю, чи й на наше згромадження не збирати при нагоді… А я мовчу. Дивлюсь і навіть бровою не поворухну. Чекаю, поки він сам у голові не зважить, що слід сказати. …Але, думаю, що це не сподобалося б Господу Богові — отак кров’ю мучеників спекулювати. А я й далі ані пари з уст. Відкрила рот і закрила. Відкриваю знову і м’яко лиш одне промовляю слово: Мучениць. Хоча, правду кажучи, він старається більше за мене; цілими вечорами працює моїм французьким горлом і французьким язиком, а я лише сиджу, молячись на вервиці, і наприкінці тільки промовляю кілька простих слів польською, найпростіших слів, так, аби навіть немови-французи щось зрозуміли. Я говорю повільно та голосно, іноді однією махнувши рукою, другою, тоді щось до цих довбешок доходило. Але це все — він дві години балакає, заробляє на своє, треба віддати йому належне, що він не лінується, а отже, можливо, варто йому дозволити? Ех, аби лише доїхати до Риму, — думала я, — бо сама би на чужині боялася. Коли пізньої ночі засинаю, то знаю, що він ще до Парижа пише — тут апелює, там звітує, невтомний. А я з ніг падала, так що ледь мала сили перехреститись. Я прокидаюсь і думаю, що тільки на хвильку задрімала, а вже ціла ніч минула й час прокидатися, вельон і рясу одягати.

На ліонській горі Фурв’єр у стародавньому костелику богослужіння за Польщу, літанії, плачі. Спускаємося з гори, заходячи спочатку до каплиці панни Жарікот[64], що засновувала якісь місіонерські служби, Товариство поширення віри; там натовп, проповідь панотчика, що триває близько години, літанія до Діви Марії за Польщу, багато плачу. Діва Жарікот хоче надрукувати моє оповідання й рознести його в газетах по всьому світу — диким народам, китайцям, неграм, невідомо яким сарацинам, а чому б вони мали б це читати — теж невідомо. Але пусте, ми й так у дорозі, панотчик обіцяє подумати — крім того, вже і єзуїти його просили заснувати в Парижі комітет і друкувати, друкувати, продавати, про мучеників розповідати всім навколо, а отже, невідомо, чи в Жарікот для сарацинів, чи в єзуїтів для французів… Пізніше в якомусь багатому домі ми входимо парадними сходами на збори жінок із товариства, а вони всі в поклонах… потім поляки, які зібралися… панотчик сказав: Я мушу десь усамітнитися з требником, а вам, матінко, залишаю цих нещасних, навертайте їх, матінко. Я сідаю, розповідаю, одні стоять, інші сидять на холодній долівці, аби лише поближче до мене; старі служаки та хлопці, видно, тут уже народжені, частина від матерів-французок, бо польською розмовляють смішно, чужі вставляючи слова, і кожен запитує про рідні краї, про пророцтва, про ласку просить. Я розводжу руки і складаю до молитви, раджу. Один шляхтич з-під Сянока допитується, чи можна йому буде повернутися до вільної Польщі, а я відповідаю, що все в руках Діви Марії, Цариці Польської, чи відплатимо ми їй добром за наші гріхи; повні очі сліз, він відходить, а замість нього з’являється другий, з-під Новогрудка, і запитує, чи й він до вільної Польщі повернеться. Нема в мене вже сил із ними. І ще ті жінки, які підбігають, за вельон хапаються, по шматочку відривають, так що іноді здається, відірвали б мені голову. Одна схопила, широку смужку відірвала, перехрестилася, і одразу ж друга і третя до неї підскочили та смужку на дві, на чотири, на шість, на вісім частин ділять, що скоро їм по ниточці залишиться. Інші несуть медальйони, іконки, мережива, щоб я їх поцілувала на пам’ять, і на знак вдячності самі цілують мені руки, щось по-французькому шварґочуть, котрийсь із поляків пробує мені це перекласти, але недоладно, бо чутно, що і його французька кульгає. Штовхаються з правого боку і з лівого. Хтось встромляє мені в руку гаман із грішми, хтось інший гладить. І все це — під лемент; мені в ноги падає якийсь чоловік, обличчя я не бачу, бо він краєчок ряси цілує і кричить: Прошу милості, матінко, милості, ти можеш мене порятувати, — інші піднімають його, а він пручається, — ти мучениця, тобі я можу зізнатись у великому гріху, але тільки тобі одній. І вже, стоячи на полах його сурдута, схиляється наді мною другий зі словами: Матінко, а в Мінську ви не познайомилися, бува, з Аґопсович, Єфросинією Аґопсович, удовою по маршалу шляхти? Вона в Мінську мешкала… Тоді перший зривається, поли з-під чобіт висмикує і знову кричить голосом, захриплим від плачу: Милості, матінко, милості для Юліана Корбута, найницішого грішника! За мною там стояв один дебелий шляхтич, я попросила, щоб він цього Корбута відвів до кімнатки за стіною, мовляв, я зараз туди прийду. Я підвелася, благословила юрбу востаннє, сама рештки вельону зняла й пожертвувала, щоб вони його собі, як їм так хочеться, порізали, прочитала двічі «Богородице Діво» й рушила до мого бідолахи.

Маленька кімнатка: у кінці віконце в мурі, біля однієї стіни лавиця під іконою, біля другої — фарбована шафа, посередині — стіл із двома такими розхитаними стільцями, що як сядеш, то хилитатимешся, як на морі під час шторму. Корбут на одному з них чи то сидить, чи