Зоя Кіт - Захоплення темного серця, Зоя Кіт

Зоряна відкинулася на спинку крісла, її погляд став холодним і пронизливим. Олеся. Ця нікчема мала зникнути. Зоряна могла б розчавити її, зруйнувати все, що вона тут побудувала. І зробити це так, щоб ніхто не запідозрив її саму. Її губи скривила холодна усмішка. Найкращий спосіб — підставити Олесю як зрадницю. "VogueVerse" — їхні головні конкуренти, які давно мріють обійти "Tkachenko & Shevchuk". Якщо нові ескізи, схвалені Софією Тарасівною, з’являться у них раніше, це буде катастрофа. А якщо усі подумають, що це справа рук Олесі...

Вона потягнулася до телефону, її пальці зависли над екраном. Її розум працював швидко, вибудовуючи план. Їй потрібен був хтось, хто зробить брудну роботу. І тут вона згадала Стаса Коваленка — менеджера "VogueVerse", з яким перетиналася на бізнес-конференції. Слизький, жадібний, готовий на все за правильну ціну. Якщо натякнути йому на "можливість", він клюне. Зоряна відкрила контакти, прокрутила список і зупинилася на його імені. Її усмішка стала ширшою — не від радості, а від передчуття.

Вона натиснула виклик і піднесла телефон до вуха. Гудки тягнулися довго, але вона не нервувала. Її пульс був рівним, її думки — гострими. Нарешті на іншому кінці пролунав його голос — низький, із легким відтінком самовпевненості.

— Зоряна Шевчук? — Стас явно здивувався. — Оце так сюрприз. Чим завдячую?

Вона всміхнулася, її усмішка була холодною, як зимовий вітер.

— Привіт, Стасе, — її голос був м’яким, майже оксамитовим, але з прихованим лезом. — Давно не бачилися. Як справи у "VogueVerse"? Все ще намагаєтесь наздогнати нас?

Він засміявся, його сміх був грубим, але в ньому відчувалася цікавість.

— О, ти як завжди прямолінійна. Ми тримаємося, але ти ж знаєш, конкуренція — річ жорстка. До чого ця люб’язність?

Зоряна відкинулася на спинку крісла, її пальці грайливо крутили ручку на столі.

— А що, не можна просто зателефонувати старому знайомому? — вона зробила паузу, дозволяючи йому відчути напругу. — Хоча, якщо чесно, у мене є дещо цікаве. Можливість, скажімо так.

— Можливість? — його голос став гострішим, ніби він уже відчув запах наживи. — Ти мене заінтригувала. Що саме?

Вона прикусила губу, її очі блиснули. Перший крок був зроблений — він клюнув. Але поспішити означало б програти. Їй треба було діяти тонко, щоб він не запідозрив її справжніх намірів.

— Скажімо, у мене є доступ до певної інформації, — повільно сказала вона, її голос був сповнений натяків. — Інформації, яка могла б дати "VogueVerse" перевагу. Але я не благодійниця, Стасе. Мені потрібна людина, яка вміє тримати язик за зубами й знає, як це використати.

На іншому кінці запала тиша. Зоряна могла уявити, як він сидить, нахилившись над столом, його очі звужені від цікавості й обережності. Нарешті він заговорив, його тон став тихішим, але жадібним.

— Ти про що конкретно? Ескізи? Контракти? Бо якщо це те, що я думаю, це може бути... дуже цікаво.

— Ти завжди був кмітливим, — вона пирхнула, її голос зберігав легку іронію. — Але давай не по телефону. Такі справи краще обговорити віч-на-віч. Зустрінемось завтра. Де тобі зручно?

— Завтра? — він задумався, але ненадовго. — Є одне місце, "Темний кут" на Подолі. Тихо, непомітно. О восьмій вечора підійде?

— Чудово, — Зоряна кивнула, хоч він цього не бачив. — І, Стасе, без зайвих вух. Це між нами.

— Я ж не дурень, — відповів він із легким смішком. — До завтра, Зоряно.

Вона вимкнула дзвінок і відкинула телефон на стіл. Її серце стукнуло сильніше — не від страху, а від передчуття. Перший хід зроблено. Стас був ідеальним інструментом: жадібним, аморальним, готовим продати кого завгодно за шматок пирога. Завтра вона запропонує йому ескізи нової колекції "Tkachenko & Shevchuk" — ті самі, що схвалила Софія Тарасівна, — але зробить це так, щоб усі сліди вели до Олесі. Може, фальшивий лист із її пошти. Може, "випадковий" дзвінок, який почують колеги. Вона ще не вирішила деталей, але знала одне: Олеся впаде, і впаде з тріском.

Зоряна встала й підійшла до вікна. Її відображення в склі було чітким — розпатлане темне волосся, палаючі очі, напружені губи. Вона провела пальцем по склу, ніби малюючи контур своєї помсти. Максим повірить. Він уже сумнівається в Олесі — вона бачила це в його очах, коли розкрила історію з Олегом. Її сльози не врятують її цього разу. А офіс... Офіс вибухне від пліток. Зоряна уявила, як Олеся стоїть посеред конференц-зали, бліда, з тремтячими руками, як Максим відвертається від неї, як усі шепочуться: "Вона нас продала". Її серце стиснулося від темного тріумфу. Так, це буде її шедевр.

Але в глибині душі щось кольнуло. Не сумнів — вона давно перестала сумніватися в собі. Це був відгомін старого болю, який вона ховала навіть від самої себе. Їхнє минуле — той невидимий ланцюг, що все ще тримав їх разом. Вона мовчала заради нього колись, а він... він кинув її. Її пальці стиснулися в кулак. Вона не розкриє цього зараз. Її помста буде повільною, холодною, ідеальною.

Двері тихо скрипнули, і вона підняла погляд. У прочинених дверях стояла Оля, тримаючи в руках чашку кави.

— Я… подумала, вам треба, — невпевнено сказала вона, її голос тремтів.

Зоряна всміхнулася — не тепло, а хижо.

— Ти права, Олю, — сказала вона, її тон був удавано м’яким. — Мені справді треба щось, щоб зігрітися. Став на стіл.

Оля швидко поставила чашку й вислизнула за двері. Зоряна взяла каву, її тепло обпекло пальці, але вона не звернула на це уваги. Вона зробила ковток, відчуваючи, як гіркота напою змішується з її власною.

Ззовні долинули кроки. Вона почула голоси — тихий шепіт колег, що гудів, як рій бджіл. Зоряна встала й підійшла до дверей, злегка прочинивши їх. У коридорі стояли кілька дизайнерів, серед них — Наталя, дівчина з відділу Олесі, яка завжди була занадто балакучою.

— ...вона сьогодні якась не в собі, — шепотіла Наталя, її очі блищали від цікавості. — Але Максим із Олесею такі милі, правда? Він її так захищає...