Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

обов’язково знайдуться люди, які захочуть продовжити і залишитись на Майдані, а по-друге, цим може скористатися опозиція, тож для нас важливо не допустити сюди опозицію, щоб вони не підхопили протест і не використали в своїх політичних інтересах.

На цих словах Саша аж підскочила. Нічого собі! Виявляється, ці люди затіяли Євромайдан не в інтересах країни, не для того, щоб змінити владу і посунути «сім’ю» і Хазяїна, а просто покричати: «Підпиши!» і тим «привернути увагу суспільства до проблеми»?!

– Сиди тихо! – відчувши Сашин рух, прошепотів Славко їй на вухо: – Спалиш мене!!!

– Значить, сьогодні ввечері мусить пройти останній мітинг. Ми не будемо офіційно оголошувати про завершення протесту, але попросимо Руслану на ніч поїхати відпочити. Вона й насправді втомилася, майже весь Євромайдан тримався на ній, якщо чесно. Коли вона поїде, люди потихеньку заберуть свою звукову апаратуру.

– Так, правильно! – підтримали пропозицію інші. – Тоді на ніч залишаться кілька десятків студентів – посидять, поспівають, пограють на гітарі, а під ранок розійдуться. Хто прийде зранку, вже нічого не побачить, окрім порожньої сцени.

– Сцену також демонтують. Бо треба ялинку ставити, – щодо останньої фрази, то Саша не пам’ятала: чи почула її там, на зібранні євромайданівських активістів, чи ці слова прийшли й оселилися у свідомості значно пізніше. Хоча це не мало значення: почуте того вечора і так ввело її в стан шоку.

– Що робитимеш ти? – запитала вона у Славка, натякаючи про необхідність дій.

Їй страшенно стало шкода тисяч людей, які за дні Євромайдану приїжджали до Києва, запевнені, з інших міст, що ось-ось мусить щось розпочатися насправді серйозне. Не одна Саша була така розумна і відчувала, що країну накриває армагеддон, таких людей було дуже багато, але вони не мали жодної бази для об’єднання своїх сподівань, думок, а головне – дій. Соціальні мережі в цьому контексті могли дати хіба що результативний заклик до мітингу й організованого протесту, але ніяк не могли слугувати створенню самої організації, точніше – самоорганізації. Політичні партії, опозиція давно стали притулком для тих, хто був зацікавлений у вирішенні своїх бізнес-інтересів, усі інші, хто ставав до лав, використовувався у ролі масовки, хоча далеко не завжди розумів свою роль політичної худоби. А ті, хто розуміли, хто мав гіркий досвід партійної діяльності або участі у виборчих перегонах на боці якоїсь із політичних сил, давно вже усвідомили, що політична партія в країні – це все що завгодно, але тільки не коло однодумців і не майданчик для єднання. Такі майданчики існували хіба що віртуально, на рівні знання, що десь є люди, які мислять так само, як і ти. Але чи діятимуть ті люди так само рішуче, як готова вона, Саша точно не була впевнена.

Колись, у 2004 році, такі віртуальні майданчики об’єдналися в один великий Майдан, майже по всій свідомій країні постала Помаранчева революція – і люди викинули Хазяїна з крісла, в яке той, бува, вже вмостився. Однак те, що сталося після Помаранчевої революції, вельми розчарувало людей. Той президент – Пасічник – багато говорив про Голодомор, УПА, дав звання Героїв України Шухевичу та Бандері (проте не дав митрополиту Шептицькому), мудро розмірковував про бджіл і історичну місію, мову, незалежність, а тим часом для наведення елементарного ладу в державі нічого не робилося. Сприятливі умови позитивно вплинули на економіку, тож, якщо покласти руку на серце, люди за часи Пасічника матеріально жили чи не найкраще за всю історію країни, але, поклавши другу руку на серце, треба визнати, що сам президент до зльоту економіки стосунку майже не мав. Тому економічна криза і майстерна пропагандистська гра Кремля зруйнували всі досягнення Помаранчевої революції, а разом і з ними – надії людей на нормальну країну. На тлі розчарування, обтікши курячим яйцем і відмитий засобами масової інформації, і постав Хазяїн. А чи можна придумати тло для злочину краще, ніж розчарування – чи не найсильнішу людську емоцію? Так що в новий Майдан дійсно мало хто вірив, і те, що намагалися зробити організатори Євромайдану, фактично перекреслювало остаточні надії тих, хто ще мав сили сподіватися.

– Так що ти робитимеш? – перепитала Саша у Славка, що розгублено стояв посеред майдану Незалежності.

– Я? – перепитав той. – Зараз піду вип’ю кави і подумаю над твоїм питанням. Ходімо?

Вони зайшли в «Кава-хаус» на Хрещатику. З-під Стели лунала музика, під яку стрибали студенти і скандували: «Хто не скаче, той москаль!» – не відаючи, що тільки-но їхні прагнення і їхнє майбутнє відправили в пекло ті, в кого вони так вірили.

– Там уже все знають, – зауважив Славко, поговоривши з кимось по телефону. – Точніше, вже знали наперед, як все відбуватиметься. Річ у тім, що, за нашою інформацією, апаратура, що стоїть зараз під Стелою, надана знаєш ким?

– Ким? – байдуже запитала Саша. Ну яка насправді різниця?

Славко загадково похитав головою:

– Головою адміністрації президента Лавочкіним і олігархом Кардашем!

– Справді?! – відсахнулася від нього Саша. – Скажи, що ти зараз пожартував?

– Ні. Ну, я не можу стовідсотково гарантувати, що це правда, але, я ж кажу, опозиція має таку інформацію.

– Тобто всі ці люди, яких ми бачили і слухали, працюють на них?

– Наскільки мені відомо, то ні, далеко не всі.

– Уже легше… – видихнула Саша.

– Дехто працює на інших олігархів! – сказав Славко, криво усміхаючись. – Боломойського, Кірчука, а паралельно – на «контору».

– Ну то само собою… – прошепотіла приголомшена Саша. – І що, всі вони…

– Ні, не всі. Там є кілька ідіотів, яких використовують безкоштовно і які вірять, що роблять все так, як потрібно, тому слухають Куніцина та інших. Сьогодні останній мітинг під Стелою, судячи з усього. Не можна цього допустити. Опозиція намагатиметься встановити свою апаратуру. Допоможеш?

– А що потрібно зробити?

– Пробитися на сцену й оголосити, щоб пропустили автобус із апаратурою.

– Хто мене послухає?

– Так чи інакше, ми мусимо спробувати.

Саша хитнула головою.

Ввечері на майдані Незалежності зібралося чимало людей. Багато хто приїхав до Києва в очікуванні активних дій. Але, виходячи з того, що відбувалося на сцені, все котилося до безславного завершення акції. На умовно останній вечір організатори запросили безліч музикантів, поетів, письменників, громадських діячів. По руках ходило три чи чотири списки виступаючих, неможливо було розібратися, який із них правильний, хто має виступати і коли, хто за ким, словом, панував суцільний безлад, який нікого, в результаті, не хвилював. Всіх хвилювало питання, що відбудеться далі. Саша зі Славком, добре орієнтуючись в натовпі, нарешті змогли протиснутися поближче до мікрофона. Не мало жодного сенсу говорити з кимось із організаторів, про