Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — У мене теж все доволі просто. Змалку батько вчив мене мисливству. Я пішов в Зону за більшою здобиччю. Тут за це ще і платили. Пізніше я пішов в Долг та був головним в питаннях мутантів, — він поворушив багаття довгою палкою, через що воно почало горіти ще яскравіше. — Ну, Бодю, ти лишився.

   — Контрабанда, пацани, — схопився він за голову. — Возив папіроси та випивку з-за кордону та продавав. В Зону пішов через дві причини. Перша — закон. А друга, як і у Валика — жага до пригод. Мені завжди було важливо якщо не дружити, то хоч не ворогувати з усіма, кого зустрічаю. За весь цей час я чудово вивчив Зону. Важко усвідомлювати, що ця земля не досліджена навіть на пʼятдесят відсотків. Після того, що сталося зі Славком та Родіоном, я вирішив хоч раз затриматись на одному місці. Мені прикро, що мене не було того дня на Янові. Можливо, я б зміг чимось допомогти.

   Раптом, рація, що лежала поряд Сивого почала шипіти. Пролунав знайомий усім голос, що перевіряв звʼязок. Андрій підтвердив, що чути добре. У відповідь пролунало лише "База сталкерів". Звʼязок перервався. За час їх розмов встигло потемніти. Загін негайно підвівся, Пірат погасив багаття, та вирушив до мертвого міста. Найближчим часом може вирішитись доля кожного. Усі знали, що Родіону буде що розказати, і його одна розповідь буде краще та цінніше, ніж будь-яка розказана сьогодні сталкерами біля багаття.

   Дорога до Припʼяті була не надто довгою. Оминувши поля аномалій, зграї мутантів та обвалені вулиці, вони вийшли в місто. Воно виявилось пустим. Вулицями та будинками гуляв вітер, в кутках й провулках чулося лише ледве помітне шелестіння. Попри палке бажання друзів нарешті поговорити зі старим товаришем, а для нових облич з Волі побачити, що то за Родіон такий, про якого вся Зона гуде, вони йшли доволі повільно. Кожен памʼятав останній похід до мертвого міста. Кожен чув голоси минулого проходячи загиблі сірі вулиці. Десь радісно гралися діти, десь дорослі розмовляли про щось неважливе. Та як і минулого разу, ніхто розповісти про це не наважився, звинувачуючи лише свою багату, даровану Зоною, уяву. База була вже близько. Той же офіс, без жодних змін. Разом зі сталкерами лишилося двоє волівців та троє долговців, що теж покинули свої угрупування заради нової цілі. Прибувши, перше що помітив Сивий — інші обличчя. Цього разу вони не були схожі на смерть. Пухкіші щоки, свіжі очі, чистіші руки та лише легка втома. Відрізнявся від усіх них лише він.

   Родіон сам підійшов до старих друзів. Скинувши капюшон, він поглянув на свого дядька. Зовсім інша людина. Його запамʼятали ще молодим хлопцем. Тепер це був справжній чоловік-сталкер. Недоглянуте волосся, щетина, глибокі синці під пустими очима видавали загальну його загальну втому. Хоч і раніше він не особливо відрізнявся добрим поглядом, зараз від нього лишилося нічого. За інших обставин навіть дядько Андрій не впізнав би його з першого разу. Тепер це зовсім інша людина. Незнайомець, найманець, потенційний ворог, котрий чомусь вирішає допомогти, ставлячи своє життя під величезну загрозу після крадіжки зброї з-під носа Змія. Дядько обійняв племінника, притиснувши його голову до свого плеча. Той, в свою чергу, теж змінився. Його волосся почало відповідати його кличці.

За емоційним моментом спостерігали усі. Мовчазнина продовжувалась ще деякий час, доки один зі сталкерів не запросив усіх на чай.

  — Я ходив у розвідку перед вашим приходом, — почав Родіон, попиваючи окріп. — Моноліт покинув усі свої бази. Усі їх сили зараз зосередженні в Енергетику.

   — Не питатиму, чи тебе помітили... — Сивий не підводив погляду. — Звідки синець? — помітив він нарешті.

   — Таке. Змія розізлила моя довга відсутність. Та і добре, пізніше не було так шкода покидати його.

   — Жалість до Змія? Ну ти даєш... — відізвався Пірат та зловив на собі одобрюючі погляди товаришів.

    — Не дивуйся, та навіть такі як він заслуговують хоч на крихту жалю. Та не подумайте. Він багато чому мене навчив і все. Я не збирався лишатися з ним надто довго.

   — Родю, скажи, за що ви так з Вусачем? — раптово запитав Агент. — Ми знаємо, що ти прострілив йому плече. Навіщо?

   — В кущах на пагорбі сиділи його друзі. Якби я цього не зробив, їх би помітили інші. Мені треба було відволікти їх, тому я зробив вигляд, що випадково вистрілив. А на рахунок його подальшої долі... Мені довелося брати в цьому участь. Мене з самого початку підозрювали в співпраці з вами. Тому аби відігнати їх — я зробив те що зробив. У нього була інформація по гауссці, — Сивий, та і не тільки він, помітили, що перед ними і справді сидить не той зелений хлопчина, котрий дивився на усе очами по пʼять копійок. В грудях загорялося бажання допомогти йому помститися за кращого друга та нарешті здихатися того донедавна загадкового привида, що скоїв свою помсту та забрав Славка.

    На базі панував спокій. Лише на душі Андрія тягарем лежала дивна батьківська важкість. Він зрозумів, що втратив їх обох та знову лишився сам. Лише присутність друзів-рекіновців відганяла печаль трохи далі. Та не зараз. В цей момент він віддався своїм думкам, доки вони про щось оживлено розмовляли. Його очі були в багатті, що яскраво горіло, освітлюючи майже усе приміщення. Грибний чай трохи розслабив та зігрів. Завтра вони підуть на "вірну смерть", як він сказав би раніше. Його зовсім не влаштовувало це кровопролиття. Після цієї місії він планував покинути Зону. Можливо, про його злочин вже забули. А як ні — заробить грошей та відкупиться. Піде на звичайну роботу, орендуватиме невеличку квартиру. Як пощастить — знайде якусь самотню, як він сам, жіночку, котру прийме навіть з її дитиною, або зроблять свою. Чи навіть двох. Він завжди мріяв про своїх діточок. Так і хоче він прожити до самої старості та померти у тиші і спокої. А як щодо Родіона? Які у нього плани? Чи захоче він лишитися в Зоні після усього пережитого? Бо якщо подумати, за такий короткий час він побачив навіть більше Сивого. Його риси обличчя видавали його страждання. В будь-якому випадку, дядько прийме його рішення, яким би воно не було.