Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Наступного дня рекіновці вже підходили до Прип'яті. Дорога землею була небезпечною, та можливою. Іншого виходу не було. Вони розпалили невеличке багаття та почали чекати. Місцевість була спокійною, нечіпаною. Це був старий блокпост, через який евакуювалися місцеві жителі. Тут лишилося кілька старих та гнилих автомобілів. Схоже, це було єдине місце у Зоні, де не проливалася кров. Обстановка була напруженою, ніхто не знав, чого чекати. Це помітив і Бодя Павук.

   — Пам'ятаю, — так він завжди починав свої розповіді, — колись, долговці з бару мене з солдатом Волі переплутали.

   — Та не жени, Бодю. Де ти в собі солдата розгледів, — почав сміятися Кремінь. Він добре знав Павука, бо той часто навідувався до них на базу.

   — А ти послухай перш. Так от, почали вони кричати мені щось, автоматами махали. А я не чув, саме гриби збирав, аби посмажити. Тоді ще осінь була, мокро, сиро. Я і накинув на себе плащ якийсь зелений. 

   — А вони що там робили? Здається мені, вони тоді з бару рідко виходили, — питав Валик, підкурюючи цигарку.

   — Не знаю, що вони там робили. Та мене забрали. Трохи полупцювали. Я їм говорив, що я не з Волі. Що я сталкер звичайний, а вони ніби не чули. Посадили вони мене в тюрму свою. А там були справжні волівці. 

   — І що було далі? — питав Пірат.

   — Що-що...Втік я звідти. Долговці з Янова подобались мені набагато більше, ні з бару.

   — Та не бзди! — засміявся Вампір. — Втік з долговської тюрми? Я вірив усім твоїм історіям, але ця перевершила усе колись розказане тобою!

   — Я б не глузував з Боді на вашому місці, пане Вампіре, — з посмішкою почав Валик, доки Пірат та Кремінь стримували сміх. — Та ваші вʼязниці мали діри де тільки не глянь! Усі наші знають, що довго там не затримаєшся. Скажи, га, Бодь?

   — Не хотілось би засмучувати колишніх захисників світу від Зони... — побачивши похмурий погляд Вампіра, він вирішив не продовжувати. Десь збоку стояв Агент, біля багаття мовчазливо сидів Сивий. Вони посміхалися. Зараз, коли вони вже не члени Долгу, розказане товаришем здавалося смішним. З іншої сторони, тепер не треба було перейматися цим. Зі сторони що Долг, що Воля виглядали звичайними дурнями, що ніяк не можуть полагодити та знайти спільні цілі. Лише зараз до них почало щось доходити. Як-то кажуть: "краще пізно, ніж ніколи".

   — Ну, хлопці, може хтось ще нас історією порадує? — Павук почав оглядати кожного. — Агенте, ану ти кажи! — всі враз перевели погляд на таємничого розвідника. Той трохи розгубився. Не так давно він був найближчим до Боді за рівнем своєї балакливості. Та важкі часи встигли змінити його.

   — Не знаю навіть що вам розказати, — на думку приходили лише історії з часів війни, та розповідали їх було би не коректно по відношенню до нових товаришів колишніх волівців.

   — А розкажи нам як ти в Зону потрапив, — підказав Вампір. — Гадаю, ми всі вже доволі близькі, аби поділитись таким.

   — Як я потрапив в Зону? — Агент важко зітхнув. — Якшо чесно — я просто хотів заробити достатньо грошей та чим швидше повернутися на велику землю. Я пішов на це не заради когось. Ні. Лише для себе. У мене немає родини, немає жінки чи дітей. Більшу частину життя я провів в самоті, досягаючи всього самотужки. Спочатку я шукав артефакти, що виявилось для мене простим завданням. Зона розкриває не тільки справжні особистості  прийдешніх, а і їх таланти. Так і знайшлося моє приховане вміння віслідити когось чи щось. Згодом я побачив, яку небезпеку несе Зона. Знайшлися і однодумці. Тоді я побачив в собі ідейника, готового на будь-які накази. Та єдине, що мене завжди хвилювало...Це...Чи варта ця ідея людського життя? Це дійшло до мене після останньої війни.

   — Та-а... — покашлявши сказав Пірат. — Та війна розкрила справжніх монстрів, що жили всередині наших душ. Тішить, що нам усім вдалося оговтатись та покинути ту жорстокість, якою страждали наші лідери, — Кремінь та Сивий з соромом опустили голови. — Андрюхо, а тебе як в Зону занесло? Якщо не секрет, звісно, — його погляд показував сильні вагання у потребі розповідати цю історію. Та якщо всі — то всі.

   — Я вбив людину, ще там, на великій землі, — він підняв голову та поглянув в очі кожному. — Після смерті батьків Славка, я забрав його до себе. Як брату його батька мені було легко всиновити його. Згодом зʼявився Родіон, якого я теж взяв під своє крило. Та мені одному було важко навіть прогодувати їх. Тому я пішов у кримінал. Моїм завданням було вибивання боргів. Та одного разу я перестарався. Удар моєї ноги потрапив в його переносицю. Він помер майже одразу. Ті, хто були зі мною, здали мене міліції. Через невдало виконане завдання мій бос вирішив не крити мене. Мені загрожувало пожиттєве увʼязнення. Зона була недалеко. Тому я вирішив тікати, лишивши усе зароблене їх бабусі.

   — Дивно чути таке від тебе, — сказав Кремінь. — Можливо, Зона пішла тобі на краще в якомусь плані. Ти показався як справжній командир та людина честі, — усі підтримали його. — Я в Зоні майже з її початку. До двадцяти років я навчався в хіміко-біологічному університеті та марив різними дослідженнями. Тоді нашу групу відправили сюди. Але на нас напали невідомі. Вижив лише я та мій товариш. Воля підібрала нас і відтоді я тут. Потім війни, моє вогняне бажання до науки кудись зникло. Я знаходив задоволення в захисті вчених, аби не сталося того, що трапилось з моєю групою. Пірате та Валику, ваші історії я знаю. Та наші нові друзі, гадаю, не проти послухати.

   — Та що я, — почав одноокий. — Завтупився за дівчину в барі. І що з того? Вирок за важкі тілесні та втрачене око. В Зоні мене зустріли покійні Дімон та Карлик. Ми з ними нерозлийвода були. Справжні сини анархії, чорт забирай. Та все колись добігає свого кінця. Хіба ні, Валику? — він похлопав по плечу немолодого сталкера.

   — А я просто так прийшов в Зону. За пригодами. Ніколи мені на місці не сиділося. З самого малку мене мати по місту шукала, — ця розповідь усіх розвеселила. — Кремінь то мене списав уже, велів на базі сидіти і молодьож вчити. Почувши, що Сивий збирає свою групу, я неймовірно зрадів. Та вирішив почекати. І тоді наш лідер провідав мою величність. А довго мене вмовляти ніколи не треба, — старий закурив люльку. Усі поглянули на Вампіра.