Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Розділ 13. Емріс

Альбрехт 

Ось ти живеш, будуєш плани на майбутнє, а хтось приходить та каже, що ти повинен робити геть інше.

Альбрехт спав у ту ніч неспокійно. Йому снилися дивні сни. Він стояв на даху якогось будинку, а внизу розкинулося величезне місто. Здається під ним було поверхів десять, якщо не більше. Хлопець дивувався, як таке диво вдалося збудувати, і як воно тримається до купи. 

Почувши звук підборів, Альбрехт повернув голову. На даху він був не сам. До нього усміхаючись йшла дівчина. Її темне хвилясте волосся було зав'язане у високий хвіст. Ідеальне без жодного недоліку тіло обтягувала коротка червона сукня. Альбрехт навіть замилувався нею.

— Чого ти на мене так дивишся? — дівчина почервоніла.

— Ти дуже гарна у цій сукні.

— Не завжди ж мені тягати штани. Ти вже готовий? — дівчина обвела його одяг вивчаючим поглядом, а потім зупинилася на зачісці. — Тобі йдуть дреди.

— Якщо хтось спитає, скажи, що я надихався модою минулого. Не хочу щоб хтось дізнався, що я спалив собі частину волосся, бо маю криві руки. — хлопець пирхнув. 

Дівчина зробила крок до нього та оповила руками за плечі. Йому у ніс вдарив запах трояндового мила та ще чогось. Альбрехт опустив очі.

— У тебе не криві руки, Ал. Це й сказав професор Майтін. Він казав, що наш винахід портативної машини часу має усі шанси на успіх. Нам треба його доробити. 

— Може не підемо на ту церемонію? — в надії спитав хлопець.

— Я вже питала. Усі мають там бути. 

— Сумніваюся,  якщо ми не прийдемо вони не зможуть оголосити про нове переродження Золотого Духа. Я хотів повернутися назад у лабораторію.

— Альбрехте! — її сині очі докірливо подивилися на нього. 

— Відрадо! — пирхнув хлопець. — Той Золотий Дух не перероджувався вже декілька тисячоліть. Це легенда.

— Навіть якщо так. Ми повинні прийти, щоб не підвести професора Малтіна. Він просив для нас грант у президента на Зірку Іліоти. Нам лиш треба прийти подивитися на церемонію. Невже тобі не цікаво? Це ж така подія! Відродження легендарного первородного духа.

— У мене погані передчуття.

Сон змінився. Тепер він стояв у великій залі прикрашеній білими розшитими золотом стягами. На нього дивилося багато пар очей. На нього та Відраду. 

— Відрада Олександика та Альбрехте де Орідан, тепер ви нові носії Золотого Духа. — промовив президент дивлячись на них так, ніби у них раптом виросли роги.

Краще вже роги…

Альбрехт прокинувся у холодному поті. Те що йому наснилося було дуже дивним. Хоч Кірт казав, що у нього багата фантазія, але навіть вона не могла таке вигадати. 

Дівчина, яку він називав уві сні Відрадою була як дві краплі води схожа на ту, що прийшла до нього у марені під час весілля.

Втягнувши ротом повітря, Альбрехт повернув голову. Адалін спала на сусідній подушці. Після того дня пройшов вже місяць. Він був щасливим поряд із дружиною і ніякі діви зі снів йому були не потрібні. 

На дворі було все ще темно. Альбрехт знов ліг, поправивши ковдру, що сповзла з плеча Адалін. Дівчина уві сні усміхнулася та притиснулася до нього. 

Хлопець обійняв її однією рукою та заплющив очі. Не минуло й пів години, як нове ведіння увірвалося в його сон.

Тепер усе було геть інакше. Він впізнавав це місце. Його з усіх сторін оточували дерева. Під одним сиділа та сама дівчина, тільки тепер на ній була звична до часу сукня. Піднявши голову вона усміхнулась.

— Ти довго.

— Я… — хлопець розгубився. — Хто ти?

У відповідь дівчина лиш розсміялася.

— Приходь на це місце та дізнаєшся. Я буду чекати на тебе тут.

Альбрехт насупив брови.

— Я не можу. У мене є дружина. А ти лиш моє марення.

— Ти сам мене покликав сюди. — сказала вона та підібгала губи. — Якщо ти хочеш отримати відповіді, то приходь на цю галявину. 

Після цього Альбрехт відразу прокинувся. Більше йому вже не вдалося заснути.

* * *

Мірта Шліман сиділа на стільчику за прилавком у своїй невеличкій крамниці. 

Із самого ранку містом ходили чутки, що поблизу бачили декілька каральних загонів імператора. Це було дивно, бо останній раз вони у ці краї приїжджали років п'ятнадцять тому. Тоді вони вишукували магів та влаштовували публічні страти. 

Жінка важко зітхнула, дивлячись сліпим поглядом крізь склянки. Їй треба було доробити ліки по які мали прийти по обіді. Але настрою щось робити не було. 

Попри запевнення, що їй нічому хвилюватися вона не могла не думати про все. Навіть якщо якийсь там Оракул вісімнадцять років тому сказав, що усе буде добре. 

Дзвіночок на вхідних дверях дзенькнув. Жінка підняла голову та побачила сина, що увійшов у крамницю. 

Миттєва усмішка зблідла. Вона любила його безмежно. Альбрехт завжди був її радістю та гордістю. Хоч він не був її рідним сином. Хлопець про це не знав і вона б воліла, щоб так залишалося й надалі. Але якщо карателі знов повернулися у ці землі йому хоча б треба знати про загрозу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍