Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– А чому ж ви його не зупинили? – запитав Якуб, примруживши очі.

– Так він швидко пішов... А куди він її дів, я не зрозумів. Це вже потім...

– Добре, добре, не продовжуйте. Сідайте, – перебив суддя, махнувши рукою. – Хто наступний?

– Ми! – майже хором відповіла вся права трибуна. Напіввидимі буквально скочили зі своїх місць.

– Ось той підпалив наш потяг, і ми в ньому згоріли, – заявила жінка з правого ряду. Її голос був впевнений, хоч відсутність більшої частини голови робила впізнавання складним. Можливо, це була та сама жіночка, яку проводжав чоловік.

– І як він це зробив? – спокійно поцікавився суддя Якуб, нахиляючись трохи вперед.

– Зовні облив вагон керосином! – відповіла вона без вагань.

«Аякже,» – подумав Святослав із гіркою іронією.

– А в тунелі однієї іскри вистачило, щоб усе зайнялося, – підтвердив чоловік, який стояв поруч. Він був без одного вуха і кількох пальців, але це не завадило йому виглядати переконливо.

Декілька напіввидимих почали енергійно кивати, підтакуючи:

– Саме так, діло каже! Так і було!

– Ну що ж... тоді будемо виносити вирок, – нарешті сказав суддя, з шумом закривши книгу в руках. Здавалося, цей звук пролунав у залі, як остаточний удар молотка.

– А як же я? Як мої свідчення? – пробував кричати Святослав, але його голос зривався. Його ноги ледве тримали, очі заливала солона волога – чи то від поту, чи то від безсилля. Жар від свічок, що оточували залу, безжально витискав із нього останні сили.

– По регламенту ви не маєте права говорити, – урвав його суддя Якуб, дивлячись зверху вниз. Після зробив паузу, дозволяючи тиші заповнити залу, а потім урочисто проголосив:

– Тож, ось мій вирок – ВИННИЙ!

У цей момент трибуни вибухнули гучним скандуванням:

– ВИННИЙ! ВИННИЙ! ВИННИЙ!

– На багаття його, як він нас спалив! – несамовито викрикували деякі.

– Підірвати! – прохали інші.

А Валентин із Максимом та кілька жінок повторювали, немов завчену мантру:

– Електричний стілець! Електричний стілець!

***

Коли в камері заскрипіли койки, і всі почали підійматися на сніданок, Святослав вирвався зі сну, мов із пастки. Його тіло здригалося, обличчя було білим, як крейда, а очі горіли червоністю стиглого граната. Він і досі чув лунке, громоподібне:

– ВИННИЙ! ВИННИЙ! ВИННИЙ!

І голоси, що вимагали:

– На електричний стілець! Спалити живцем!

Загиблі з його сну мчали звідусіль, створюючи моторошне коло. Вони перелазили через бар'єри, стрибали з трибун, підіймалися з-під підлоги, заповнюючи простір навколо. Їх було так багато, що здавалося, вони розчавлять його своїми напіввидимими тілами.

Святослав запанікував, його серце билося, немов хотіло вирватися з грудей. Він ошаліло крутив головою, шукаючи виходу з цього нічного жахіття. Ще мить – і він би впав із койки додолу, якби не Остап, що вчасно помітив його стан.

– Ей, друже, заспокойся! – сказав Остап, тримаючи його за плечі.

Важко дихаючи, Святослав уп'явся у товариша сповненими жаху очима.

– Ти це чого, побратиме? – занепокоєно запитав Остап, міцніше тримаючи Святослава за плечі.

– Я невинний, невинний! – заволав той, захлинаючись від страху і паніки.

– Тихо-тихо, заспокойся, це всього лише сон! – заспокоював Остап, але Святослав не збирався утихомирюватися.

– Збожеволів, чи що, – буркнув Льоня, потираючи свою лисину. – Тут таке часто трапляється.

– Подай краще води, – запропонував Остап.

Льоня зазирнув у свою сталеву чашку – вона була суха. Але поряд стояла чашка Дмитра, у якій на дні ще щось залишалося. Власник довго вагався, скоса поглядаючи на Остапа і Святослава, але зрештою подав її.

Остап швидко вихлюпнув залишки води Святославу в обличчя. Холодний душ змусив того отямитися. Він перестав крутитися, але раптом закашлявся – не через воду, а тому, що його щось залоскотало в горлі. Святослав судомно схопився за груди – біль у грудях пронизав його, а всередині щось почало бухкати й пульсувати, ніби вивільняючись із замкненої клітки.

– Ого, що це з ним коїться? – невдоволено буркнув Льоня, спостерігаючи за станом Святослава.

– Гадаю, йому потрібен лікар, – промовив Остап, не зводячи очей із побратима.

– А мені потрібні баня й діжка пива, – хмикнув Льоня, дивлячись на свою залізну тарілку, перевернуту догори дриґом. – Та лікарів тут дочекатися важче, ніж чорта лисого. Ці за дверима почнуть рухатися тільки тоді, коли хтось із нас посиніє, не раніше. До того ж, йому сьогодні на суд. Якщо й викличуть лікаря, то вже після.

– Святославе, ти мене чуєш? – м’яко запитав Остап, вдивляючись у його затуманені очі. – Щось болить?

– У грудях, – ледь чутно прохрипів Святослав, мокрий від поту. Його голова паморочилася, і тепер, на відміну від ночі, він мріяв лише про сон. – Важко дихати.

– Схоже, таки захворів, – не випускаючи його з рук, сказав Остап. – У нього, здається, температура, і чимала.

– А може, отруїли, – кинув Льоня, вмикаючи свій сарказм. – У їдальні. Він стільки душ погубив, що хтось із родичів загиблих цілком міг опинитися тут – серед засуджених чи навіть охоронців.

Остап суворо глянув на Льоню.

– Що? Хочеш сказати, що такого не могло б бути? – зухвало додав Льоня.

Підійшовши до сталевих дверей, Дмитро почав несамовито гупати в них кулаком. Від гучного стуку в Святослава заболіло й запульсувало в голові.

– Перестаньте, – прохрипів він, ледь розплющуючи очі.

– Що ти робиш? – невдоволено буркнув Льоня.

– Викликаю швидку, – кинув Дмитро, не звертаючи уваги на реакцію.

Через мить відкрилося маленьке віконце у дверях.

– Чого розшумілися? – пролунало суворе запитання охоронця. Сьогодні чергував Юрій.