Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Ситуація ставала ще химернішою, бо навіть ті, у кого не було рук, якимось дивом тримали пляшки чи стаканчики з напоями, ніби ті зависли в повітрі. А ті, що без голів, підносили пляшки до порожнього простору над плечима й тоненькими струмочками всмоктували напій у себе. Здавалося, що відсутні частини їхніх тіл насправді не зникли, а стали невидимими, і ця нереальність була водночас захопливою та лякаючою.

Святослав не міг відірвати погляду від цієї сцени, яка спотворювала саму сутність звичного світу. У нього виникло гнітюче відчуття, що він потрапив у місце, де закони логіки та фізики просто не діють.

Приміром, бабуся, якій Святослав на платформі підказав, як дістатися до станції «Вокзальна», тепер сиділа на трибуні разом зі своїми торбами, що заважали іншим. Вона була без лівого ока та правої долоні, але, здавалося, це її зовсім не бентежило. Невидимою рукою вона спокійно тримала пляшку з написом «Тархун» і час від часу робила маленькі ковтки, між вигуками «Фууууу-Вууууу».

Неподалік від неї сидів хлопець у навушниках. Від нього залишилася лише верхня половина – все, що нижче пояса, було невидимим, так само як і останні літери його імені, які Святослав так і не дізнався. Вал, здається, був єдиним, кого абсолютно не хвилювало те, що відбувалося. Він спокійно сидів на пластиковому стільчику, похитуючи головою в такт музиці, що лунала в його навушниках, ніби світу навколо взагалі не існувало.

Коли Святослав, обливавшись потом від спеки та надмірної уваги до своєї персони, майже зневірився, що гул навколо коли-небудь стихне, з кута зали донісся гучний стукіт. З кожним ударом він ставав голоснішим і владнішим.

– Тихше, прошу тиші! Закликаю до порядку! – пролунало міцним, знайомим голосом. Святослав одразу впізнав його – це був голос його двоюрідного брата Віктора.

Той сидів за невеликим столиком, заставленим свічками різного розміру. Дві з них, найдовші, були погашені. У руках Віктор тримав дерев’яний молоток, яким ритмічно вдаряв по столу, змушуючи язики білого полум’я здригатися.

– Давайте зберігати порядок! Ми ж цивілізовані люди, давайте дотримуватися регламенту! – наполегливо вигукував він, намагаючись перекричати натовп.

Роман, синіючи від крику, запевнив Віктора, що він чхав на регламент і що звик усе вирішувати сам. Права трибуна знову оживилася й зажадала крові. Безока бабця так верещала, що загубила зубний протез, а інші напіввидимі розливали навколо себе «Колу» й кидали у Святослава їжею. Хлопцю Валу, без нижньої частини тіла, такий поворот сподобався: він висмикнув у сусіда з «Хот-дога» сосиску й жбурнув нею у Святослава. Їжа лише частково долітала до нього, та від того приємніше не ставало.

– До порядку! Закликаю до порядку в суді! – стукіт молотка став набагато гучнішим, нагадуючи вибухи петард. Нарешті трибуни почали вгамовуватися, бо кидатися більше не було чим.

– Ось і добре, – сказав Віктор, витираючи рота рукою. – А тепер усім встати, суд іде, – додав він, обережно кладучи дерев’яний молоток на стіл.

Тільки коли запанувала тиша, Святослав звернув увагу на високе крісло, що стояло на підвищенні, мов трон, прямо перед ним. А може, його там раніше й не було? З-за цього крісла вийшов чоловік у яскраво-червоному середньовічному вбранні, з білою перукою на голові. Він повільно піднявся на трон і, вмостившись, суворо оглянув залу.

– Прошу сідайте, – промовив чоловік, якого Святослав ідентифікував як суддю, розгортаючи перед собою велику, старовинну книгу.

Усі слухняно сіли, запала неймовірна тиша, така, що Святослав мимоволі зиркнув у напрямку коридору, з якого прийшов. У голові промайнула думка: А чи не повернутися назад?

– Ну-ну, що в нас сьогодні за справа? – озвався суддя, не відводячи очей від книги.

– Три в одній, вельмишановний суддя, – піднявся Віктор і впевнено виступив уперед.

– Ти сідай, сідай, – махнув рукою суддя, і цей жест видав у ньому адвоката Святослава – Якуба Добжанських. Святослав ледь не позбувся дару мови, впізнавши його. Саме Якуб, у червоному вбранні та з білою перукою, тепер сидів на троні.

– Ой-йой, електрика, вибух, підпал… І це все ви, чоловіче? – зосереджено переглядаючи книгу, запитав Якуб.

– Ні, пане суддя! Я навпаки хотів цьому завадити! – задихаючись і червоніючи від спеки, виправдовувався Святослав.

– То чому ж ці мертві люди вас так ненавидять, якщо ви хотіли допомогти? – Якуб повів рукою в бік трибун.

– Тому що він бреше! – різко викрикнув Валентин зі свого місця. Святослав здригнувся: такого гнівного вигуку від нього він точно не очікував. Але Валентину, який уже втратив і бізнес, і життя, було байдуже до чужих очікувань. Його очі блищали ненавистю.

– Прошу не викрикувати з місця і дотримуватися регламенту, – суворо зауважив суддя Якуб, постукавши молотком по столу. – Тож, пане Мосійчук, що ви хотіли сказати?

– Те, пане суддя, що я ось цими очима бачив, як цей тип, – він обурено ткнув пальцем у Святослава, що стояв посеред зали, – зіпсував проводку в ліфтовій шахті. А на наступний день, як ні в чому не бувало, прийшов подивитися, до чого те все призведе!

– Хтось ще це бачив? – Якуб перевів погляд на трибуни.

Руки підняли Артем, Максим, Лариса з Зоєю і, звісно, сам Валентин. Усі, хто загинув у тому злощасному бізнес-центрі.

– П’ять осіб, – кивнув Якуб, – це вже вагома підстава. Їх допитували? – спитав він, повертаючи голову до Віктора.

– Так, пане суддя. Усі свідчення збігаються аж до хвилин, – підтвердив Віктор, тримаючи в руках стос паперів.

– Добре, хто там у нас підірвався? – суддя Якуб перегорнув сторінку в книзі й підняв погляд на трибуни.

На лівій трибуні піднялися семеро чоловіків, серед яких були Василь і Роман. П’ятеро одразу присіли назад, а один із них штовхнув Василя в бік.

– Ну, кажи!

Василь почухав потилицю, явно нервуючи:

– Та що там, бачив я, як ось цей, – він кинув злий погляд на Святослава, – закладав вибухівку на будмайданчику посеред ночі.