Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Тут одному погано, – байдуже відповів Дмитро.

– Дуже погано, – додав Льоня.

У цей момент Святослав знову закашлявся, кашель був гучний і надсадний.

Почувши це, Юрій лише пирхнув і закрив віконце з глухим клацанням.

– Мабуть, йому до баобаба, – холодно констатував Льоня, зиркнувши на хворого. Ліву долоню він поклав на свою перевернуту алюмінієву тарілку і скривився: йому вже не терпілося, поїсти.

За десять хвилин сталеві двері прочинилися, і в камеру зайшов чоловік у білому халаті зі стетоскопом у руках. Це був лікар на ім'я Гліб. Дмитро знав його краще за інших, адже Гліб оглядав його на наркотичні речовини, коли той потрапив до ізолятора.

– Котрий? – коротко запитав лікар, окинувши поглядом присутніх.

Підвівшись зі свого місця, Остап показав на Святослава, що лежав на койці, напівпритомний і зовсім безсилий.

– Ану, задери футболку, друже, я тебе послухаю, – сказав Гліб, вставляючи стетоскоп у вуха.

Святослав не зрозумів, чого від нього хочуть, і спробував підняти руки, але в нього майже нічого не виходило. Остап і охоронець, останній із помітним скепсисом на обличчі, прийшли йому на допомогу, піднявши футболку.

– Тепер повернись спиною. Добре. Дихай, – промовив лікар, рухаючи стетоскопом по його спині. – Добре, ще раз. Зрозуміло... Ще глибше!

Святослав намагався виконувати команди, але від глибокого дихання в нього ще більше паморочилося в голові.

– Як я розумію, у нього сьогодні слухання? – запитав Гліб, завершуючи огляд.

– Правильно розумієте, – відповів Юрій, скрививши іронічну посмішку. – Що, косить?

– Не думаю. Я зараз, – коротко відрізав Гліб і швидко вийшов із камери.

За п’ять хвилин лікар повернувся з інструментами: шприцом і двома пігулками, загорнутими в клаптик паперу. Він швидко зробив Святославу укол і простягнув одну з пігулок.

– Прийми цю зараз, а другу – перед самим слуханням, – пояснив Гліб. – Можеш навіть у будівлі суду. Полегшення має настати. Охорону я попереджу, щоб при обшуку не забрали. А зараз спи.

Святослав слухняно виконав настанови лікаря й нарешті поринув у бажаний сон.

Через кілька годин, так і не поснідавши, Святослав уже хитався на жорсткому сидінні автозаку, що віз його до суду. Укол, пігулка та короткий сон трохи покращили самопочуття: голова більше не паморочилася, а кашель став менш болісним. Але навіть із цими змінами його слабкість усе ще впадала в очі.

Як і передбачав Льоня, охоронці не звертали на це жодної уваги. Вони мовчки вивели Святослава з камери, провели довгими сірими коридорами ізолятора й посадили в машину.

– О, ще один актор знайшовся, – пробурмотів Славко, відчиняючи двері автозаку й звертаючись до Юрія, який супроводжував арештанта.

– Усі вони так роблять, коли розуміють, що вороття нема, – спокійно відповів Юрій, злегка штовхаючи Святослава в спину: – Давай, рухайся далі.

В автозаку Святослав ледве тримався, щоб не завалитися набік і не провалитися в глибокий сон. Він раз підняв очі від підлоги, поглянув через вузьке віконечко і побачив вільний світ. Там, за металевими стінами, кипіло життя: люди йшли своїми справами, машини проносилися вулицями. Але все це здавалося Святославу чимось далеким і майже нереальним. Він був позбавлений цієї свободи, цього життя, але навіть усвідомлення цього не викликало у нього гострих емоцій. Стан слабкості і біль у грудях не давали можливості думати про щось інше.

Через двадцять хвилин автозак зупинився біля будівлі суду. Святослава вивели, і він, шкутильгаючи й спираючись на руки охоронців, увійшов усередину. Біля входу в залу суду репортери з камерами напирали на охоронців, намагаючись зафіксувати хоча б уривки сцени.

– Боже ти мій, що вони з тобою зробили! – вибухнув Якуб, його голос лунав майже по всій залі. – На тобі ж лиця немає! Тебе били?

Ці слова були вимовлені з очевидним розрахунком: репортери за дверима точно їх почули.

Якуб, глянувши на суддю, продовжив:

– Пані суддя, я подаю клопотання, щоб мого підзахисного негайно обстежили в найближчій лікарні. Його стан викликає серйозне занепокоєння.

Пані суддя довго і уважно спостерігала за Святославом, котрий, хитаючись, ледве вповз за товсте скло огородження для підсудних. Його вигляд був настільки виснаженим, що суддя, зіткнувшись із внутрішнім сумнівом, попросила свого помічника підійти ближче і оцінити стан підозрюваного. Помічник не лише окинув Святослава оцінюючим поглядом, але й провів кілька елементарних перевірок, після чого, нахилившись до судді, пошепки щось їй пояснив.

Суддя, хоч і з видимим небажанням, усе ж таки дала дозвіл викликати швидку допомогу.

Доки лікарі прибували на місце, Соня та Віктор, спробували розпитати що сталося. Проте Святослав майже не реагував: він забув про пігулку, яку мав прийняти перед засіданням, як радив лікар Гліб, і тепер ледве ворушив язиком. Його мова була нерозбірливою, а погляд розфокусованим.

Коли медики нарешті прибули, температура тіла Святослава сягнула критичної позначки – 39,9°C.

З огляду на його стан, суддя ухвалила перенести слухання на невизначений термін. Святослава, колишнього перукаря, а тепер обвинуваченого в скоєнні теракту, відвезли до сьомої міської лікарні. Там йому поставили діагноз – двостороннє запалення легень.