Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

19. Новий день, нові виклики 

Вдома ранок настає швидше, ніж я того хотіла. Сонце пробивається крізь щільні штори, але це не те, що будить мене. 

Насправді, я чітко розумію, що просто зараз ми з Марком мусимо їхати до людини, яка точно має, що нам сказати. 

Тітонька Ніна. Моя улюблена родичка, яку я так рідко бачу через її хворобу. Спогади про наші дитячі зустрічі наповнюють мене теплом. Але зараз я хочу точно не ностальгувати. 

Повертаюся до Марка, який, здається, зовсім не має наміру прокидатися. Його обличчя спокійне, але навіть у сні він виглядає серйозно.

– Марку, – тихо штовхаю його за плече. Ніякої реакції.

– Марку, прокидайся! – трохи гучніше повторюю, і нарешті він відкриває очі.

– Нам треба їхати!

–Вже? – він піднімається на лікті, сонно дивлячись на мене.

– Ще! – починаю дратуватись. Якийсь звіриний азарт прокинувшись в мені, не дає спокою, змушує діяти. 

– Гаразд, – каже він, підводячись і протираючи обличчя. – Показуватимеш дорогу.

***

Дорога до тітоньки Ніни проходить крізь невеликі села, мимо полів й зарослих лісосмуг. Ми з мамою їздили до тітоньки дуже рідко, а вона до нас – хіба раз на рік, коли приїжджала в місто на щорічне профілактичне лікування. 

Рой, який сидить позаду, час від часу тикається носом у моє плече, а я, сміючись, гладжу його м’яке хутро. Здається, ми подружились, і навіть його хропіння вночі мені не заважало. 

– Що це за тітонька така особлива? – запитує Марк, коли дорога стає практично пустою і зосереджуватись на ній можна менше.

– Вона була для мене другою мамою, – кажу я, дивлячись у вікно. – Коли я була маленькою, ми з нею проводили багато часу. Вона навчила мене пекти пироги, малювати аквареллю і навіть плести вінки. Але потім її здоров’я почало погіршуватися, і ми бачилися все рідше.

Марк киває, але нічого не каже і нічого більше не запитує. Мені здається, він розуміє важливість цієї поїздки.

Коли ми під’їжджаємо до невеликого будиночка з охайним садом, я бачу, як моє серце стискається. У дворі, під деревом, стоїть інвалідний візок. Я не готова побачити тітоньку в такому стані.

– Залишайся тут, якщо хочеш, – кажу Марку, поки ми виходимо з машини.

– Ні, я піду з тобою, – відповідає він, закриваючи двері авто.

Вхідні двері відкриває доглядальниця, яка одразу ж впізнає мене й тепло усміхається.
– Агато, вона буде дуже рада вас бачити.

Коли ми заходимо до кімнати, я бачу тітоньку Ніну, яка сидить у кріслі біля вікна. Вона бліда, змарніла, але її очі сяють так само, як і раніше.

– Агато, – слабким, але радісним голосом каже вона, і я кидаюся до неї, обіймаючи.

Марк уважно спостерігає за нами. Я бачу, як у його очах з’являється щось тепле й м’яке.

– А це хто з тобою? – питає тітонька, переводячи погляд на Марка.

– Це Марк, – кажу я, дивлячись на нього. – Він… мій друг.

– Друг, кажеш? – Ніна хитро посміхається, і я червонію.

– Він мені допомагає, – додаю я, намагаючись уникнути подальших натяків.

Марк лише усміхається, але нічого не каже. І в цей момент я розумію: він уже став частиною не лише мого життя, а й того світу, який був для мене дорогим з дитинства. Він, єдиний хто поринає в такі закутки мого минулого і моєї душі. Єдиний, кого я допускаю сюди…

На жаль у нас не так багато часу, як би хотілося. Тому я прошу доглядальницю поставити нам чай, і відразу ж переходжу до розмови...

Охоплена напругою та тривогою, стискаю руки в кулаки й дивлюся тітоньці прямо у вічі.

– Будь ласка, розкажи мені правду, – мій голос тремтить, але я не відводжу погляду. – Що було до того, як мене удочерили? Чому саме мене обрали і як обирали? – я задаю ці питання інтуїтивно, остаточно ще не розуміючи, куди вони мене приведуть. Але… шостим чуттям відчуваю, що запитала правильно. 

Тітонька зітхає, її плечі опускаються, а погляд стає тьмяним. Вона мовчить. Я відчуваю, як Марк уважно спостерігає за нами, але не втручається.

– Ти ж знаєш, що я люблю тебе, як доньку, – тітонька каже це тихо, глухим надломленим голосом. – І я хотіла б, щоб ти ніколи не дізналася… Але я більше не маю сил берегти чужі таємниці.

Вона затримує подих, її губи здригаються.

– Мені, можливо, лишилося небагато, Агато, – зізнається вона, – і я не хочу йти з цим тягарем.

Я відчуваю, як холодний страх пробирається всередину мене, змушуючи дихати важче. рука Марка стискає мою, водночас і підтримуючи, і шукаючи підтримки. 

– Що ти маєш на увазі? – запитую, хоча серце вже підказує мені, що відповідь мені не сподобається.

Тітонька тремтячими пальцями витирає сльози.

– Це я вмовила твою маму взяти тебе…

У мене стискається горло. Так… Що ще я сьогодні почую? 

– Чому? – питаю здавлено. 

– Твоя мама працювала медичною сестрою… – її голос ледь чутний, – у місці, про яке мало хто знав. Нехорошому місці. Закритий дитячий будинок. Його називали лікарнею для дітей, від яких відмовилися батьки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍