Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

– Я… я навіть не знаю, що сказати, – мама врешті-решт опановує себе. – Агато, ти ж знала, що в тебе чудовий смак, але такого щастя я не чекала!

Я намагаюся щось відповісти, але слова застряють у горлі. Марк тим часом бере в мами постіль і, трохи нахилившись до неї, каже:
– Дякую за довіру. Я подбаю про неї.

Мама тільки розчулено киває, а я, як і раніше, мовчу.

Коли вона виходить з кімнати, я повертаюсь до Марка і шепочу крізь зуби:
– Що це було, Марку?

Він підморгує мені і так само тихо відповідає:
– Це для того, щоб мама не хвилювалася.

– А тобі не здається, що я тепер хвилююся більше за неї?

Він усміхається, і я ловлю себе на тому, що це усмішка, через яку на нього неможливо злитись, навіть якщо дуже хочу.

Згодом, коли мама передає йому постіль, Марк стелить її в залі – на двох.

– Ти жартуєш? – питаю я, дивлячись на розкладений плед.

– Ні, – він піднімає на мене очі. – Твоя мама дивиться на нас кожні п’ять хвилин. Ти хочеш, щоб вона подумала, що ми посварилися після моєї заяви?

– Ти просто божевільний, – бурмочу я, опускаючись на диван.

– Можливо, але це працює, – відповідає він, лягаючи поруч.

І, хоч як би мені не хотілося злитися, я раптом розумію, що поруч із ним навіть тут, у цьому імпровізованому «ліжку», почуваюся захищено. І навіть тихе похрапування Ройчера поряд не заважає. А ще, щойно пірнаю під ковдру до Марка, раптом розумію, що знаходжу ще одну ниточку, яка може привести нас бодай до чогось. І завтра ми нею точно скористаємось!