Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

18. Вдома і не вдома

Ми з Марком і Ройчером під’їжджаємо до мого будинку. Рой крутиться поруч, роздивляючись нову для себе місцевість. 

– Марку, а він мого кота не з’їсть? – питаю з тривогою. 

– Він нікого не зачепить без команди. 

– Ага. Без команди він тільки хропе, – усміхаюсь. 

Після дзвінка в двері, вони відчиняються, і на порозі з'являється моя мама – і її трохи втомлений, але добрий погляд враз теплішає. 

– Агато? – мама розпливається в усмішці, а потім її погляд переходить на Марка, що стоїть позаду мене. – О, ти когось привезла! 

Я намагаюся уникнути прямих пояснень.  

– Мамо, це Марк, він… е-е… 

– Привіт, Марку! Ні, я не про нього, а про вашого третього компаньйона! – сміючись киває на Ройчера. 

– Це Ройчер, – усміхається Марк. – Він вихований, але трішки брудний. Можна ми з ним заскочимо у ванну кімнату? 

– Ходімо, проведу і дам гостеві рушника! – мама все ще загадково усміхається. 

– Ну, проходьте, проходьте, не стійте на порозі.  

Ми всі заходимо до квартири. Звичний затишний запах лаванди й домашньої їжі огортає нас, повертаючи мене до дитячих років. Мама, показавши Марку, де ванна, одразу ставить чайник, а Рой, після процедури миття лап, відчувши затишок, укладається прямо на килимок у вітальні. Марк сідає на диван, зручно влаштовуючись, ніби він тут уже не вперше. Я почуваюся трохи напруженою. Мій кіт Джим про всяк випадок примостився на своєму улюбленому місці на шафі та спостерігає за всіма звідки.  

Починаємо розмову за столом та чаєм. Спочатку все легко – про дорогу, погоду, навіть про Роя, який швидко здобуває прихильність мами своєю слухняністю. Але коли я переводжу тему на минуле, помічаю, як мама напружується.  

– Мамо, – починаю обережно, – ти колись згадувала про те, як знайшла мене… Я зараз працюю над історією, і це може бути дуже важливо.  

Мама зупиняється, поклавши чашку на стіл. Її пальці нервово перебирають край фартушка.  

– Агато, це… ну це було давно. Минуле нічого доброго не принесе. Навіщо ти згадуєш?  
Від несподіванки і такої реакції я відставляю чашку. Дивлюсь на Марка винувато. Знаю цей мамин тон, коли вона говорить так, то швидко змінить тему або й зовсім змовкне. 

Марк нахиляється вперед, намагаючись говорити якомога м’якше:  

– Пані Ганно, я не хочу викликати у вас неприємні спогади, але ці деталі справді можуть допомогти нам… розібратися з однією дуже серйозною справою.  

Мама підіймає на нього очі. У них читається тривога.  

– Це було занадто складно, – нарешті каже вона тихо. – І занадто боляче. Агато, я не хочу, щоб ти в це втручалася. Не знаю, що повязує, тебе, Марку з цим, але… 

– Мене пов'язують провали в  пам'яті! – підводиться Марк і викладає свій важливий козир. 

Мама теж піднімається з-за столу, роблячи вигляд, що їй потрібно перевірити чайник, але я бачу, як тремтять її руки.  

– Мамо, прошу, – я підходжу ближче, але вона тільки відвертається.  

– Я не можу зараз про це говорити. Не можу, чуєш?  

Марк кидає на мене довгий погляд, мовляв, не тисни на неї. Я мовчки сідаю назад, не знаючи, що ще можна зробити. Я очікувала подібного, та не думала, що це буде настільки складно. 

Розмова більше не торкається минулого. Мама повертається за стіл, вдаючи, що все нормально, але ми обидва знаємо – за цією темою ховається щось дуже важливе. І страшне. Бо інакше мама так би не поводилась…

Я розумію, що права, коли будь-які спроби повернути розмову в потрібне русло розбиваються об граніт маминого впертого небажання говорити. Така вже вона. Як щось собі надумала і вирішила – її не зрушити з місця. 

– Може, залишитеся на ніч? – пропонує вона, злегка поправляючи фартух. – Дорога довга, та й ніч уже. – вдає, що нічого не сталося і мою образу не бачить. 

Я хочу заперечити, але Марк випереджає мене:
– Це було б чудово. Ми залишимося, якщо ви не проти. Я трохи втомився за кермом. 

“Зрадник!” – пирхаю сердито, і роблю сердиту гримасу, коли мама відволікається. 

Мама радісно киває, але одразу ж замислюється, і її погляд пробігає між нами. Я бачу, як її брови ледь помітно здіймаються. Так буває, коли вона про щось задумується. 

– Тільки ось… – вона трохи нервово кладе руки на стегна. – Як вам… буде зручніше? Я постелю для вас в залі, Марку… 

Я вже відкриваю рот, щоб сказати, що Марк буде спати в моїй кімнаті, але тут він спокійно і впевнено бере слово:
– Пані Ганно, я думаю, нам можна стелити разом.

Я піднімаю на нього очі, гримаски тепер стають ще злішими, та він не зважає. 

Але це ще не все. Йому виявляється мало ефекту слів і він вирішує додати. 

– Справа в тому, – продовжує Марк, ледь помітно усміхаючись, – що я хотів поговорити з вами. Я знаю, це, можливо, виглядає несподівано, але… – він переводить погляд на мене. – Я хочу попросити руки і серця вашої доньки. Ми не лише заради минулого тут, а й плануємо майбутнє. 

Мама широко розкриває очі, а потім притискає долоні до серця.

– Ой! Це так… – її голос зривається від хвилювання.

Я ж стою мов укопана, намагаючись переварити почуте. Це він всерйоз? Чи це якась частина його хитромудрого плану? Заради нашої справи? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍