Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Нахаба! – роздратовано вигукнула Лідія і затихла, сердито склавши руки на грудях. – Що ти про себе думаєш?

- Тобто, коли ти хотіла, щоб я зняв перед тобою сорочку, аби ти оглянула мої поранення, то це нормально? А коли я хочу оглянути з тієї ж причини твої ноги, то це вже нахабність?

- Знайшов, що порівнювати! – обурено відізвалася дівчина.

А подумки ще й додала: «Твоє засмагле м’язисте тіло і мої неголені, погризені комарами ноги!». Проте вголос, звичайно ж, цього не сказала. Врешті-решт, вона тяжко зітхнула та знесилено опустила руки.

- От і молодець.

- Якщо ти перестанеш так огидно посміхатися, то… - прошипіла дівчина.

- Огидно? - тепер прийшов час відьмолова обурюватися. – В мене огидна посмішка? Серйозно?

- …то я подумаю над тим аби не труїти тебе за вечерею, - з натиском продовжила Лідія, вислизаючи з рук чоловіка.

- Ти не можеш мені нашкодити, - нагадав той, махаючи рукою з обручкою.

- Смертельно – ні, - зловтішно посміхнулася дівчина. – Але раптом тобі в тарілку потрапить неїстівний гриб, чи я знову випробую на тобі якесь зілля… Минулого разу перстень дозволив мені це.

- Тобто «минулого разу»? – вже не так весело вигукнув Раймар, розвертаючи дівчину до себе обличчям. – Що значить «знову»? Агов!

Вперше опинившись так близько до відьмолова, Лідія була вимушена погодитися з його словами. Так, він сильніший і, звичайно ж, швидший. А ще посмішка в нього не огидна, просто дратує до скреготу зубів. Та й взагалі, людина він хороша. Щоправда зараз його «хорошість» боролася з допитливістю.

- Відповідай! – Раймар навіть легенько струснув дівчину за плечі.

- Ну… - Лідія, аби зібратися з думками, відвела погляд убік і навіть закусила нижню губу. – Розумієш, я думала, що ти справді закохався у Аду. І вирішила, що це зробила якась відьма. Тому приготувала відворот. Він не допоміг. Тому приготувала ще один. Той теж не допоміг. І врешті-решт я зробила найсильніший, який тільки міг бути.

- То це через тебе я валявся без пам’яті та марив? Ти хоч уявляєш, як зле мені було?

- То не треба було дурити мені голову своїм примарним коханням!

Раймар сердито стиснув зуби та насупив темні брови. Навіть його руки мимоволі міцніше здавили плечі дівчини. Різко смикнувши її до себе майже впритул, чоловік схилився і чітко вимовив, немовби карбуючи слова:

- Більше ніколи в житті не смій так робити! Ніякого зілля чи то замовлянь. Почула? Інакше жодна обручка тебе не врятує.

Між співрозмовниками повисла тиша. Відьмолов сердито сопів, немов той бик на червону ганчірку. Лідія ж надуто зиркала з-під лоба та боролася з бажанням копнути чоловіка по нозі. На щастя, гру у витрішки перервав Ґудзик. Занепокоєно угукнувши, він зашелестів розлогими крилами та декілька раз переступив з лапи на лапу.

Врешті-решт видихнувши, Раймар відсторонив від себе молоду знахарку й промовив:

- А тепер піди сядь он на ту колоду. Бо твоя тоненька шия занадто близько до моїх рук. Боюся не втриматися і звернути її у нападі нестримної вдячності.

Розмістившись у вказаному місці, Лідія все ж таки огризнулася:

- Я думала, що допомагаю тобі. Ти ж запевняв мене, що закохався у жінку старшу від тебе років на сто!

- Насправді я знав, що за личиною Ади ховається хтось інший. Просто хотів вивести тебе на чисту воду, - зізнався відьмолов, присідаючи перед дівчиною.

- То нічого тепер мені дорікати! – вигукнула Лідія і нарешті задерла спідницю трохи вище колін.

Погляд Раймара красномовно виказував все те, що побачив чоловік. Синці на чашечках вже почали набирати темного кольору, а почервоніння перемішувалися з подряпинами та засохлою кров’ю.

- Як ти так примудрилася?

- Впала, - неохоче пояснила дівчина.

- На каміння?

- Не знаю. Начебто на коріння. Тоді не до роздивляння було.

Тяжко зітхнувши, Раймар попрямував до коня і зняв з сідла сумку. Там знайшов бинти й воду. Лідія ж наполягла на тому, щоб він взяв з її сумки настоянку, якою знезаразить рани. Виконавши інструкції знахарки, відьмолов наклав тонким шаром зеленувату мазь та забинтував коліна. За чим одним легким рухом розірвав спідницю дівчини вверх по шву.

- Ти що робиш? – пискнула та. Але Раймар швидко повторив процедуру ще й з іншого боку. – Ти нормальний?

- Тобі незручно їхати у сідлі боком. Сама ж казала, - знизав плечима чоловік. – Задирати сарафан до поясу, я думаю, теж не варіант. А тепер ти зможеш зручно сісти на коня.

- Але ж… - Лідія розгублено хапала ротом повітря.

- Не дякуй, - глузливо усміхнувся Раймар.

- Дякувати? Та мене у селищі за повію приймуть! Це що помста така?

- По-перше, доки я з тобою, то ніхто не посміє кинути у твій бік навіть кривого погляду. А, по-друге, в селищі купимо тобі штани.

- Штани… - тихенько фиркнула Лідія, з допомогою чоловіка забираючись у сідло. – А взуття? Я б зараз готова була віддати що завгодно за кросівки.