Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Вона була дорогою для тебе людиною?

Лідія підняла заплакане обличчя і, одночасно шмигаючи носом, відповіла:

- Не знаю. Мабуть. Просто вони єдині кого я тут знала. Мене ж врятували усі сім жриць. У них тоді було зібрання в домі Ади. А потім провідували мене, або ж я ходила до них. Вони ділилися зі мною досвідом, підбадьорювали. Особливо коли Ада відійшла. А Ія… Вона… Завжди була така весела і… Так любила тварин…

Останні декілька речень Лідія майже вичавила з себе, намагаючись стримати плач. Проте той все ж переміг і дівчина буквально розридалася. Сумно зітхнувши, Раймар обережно притягнув її до себе у обійми. Огорнувши однією рукою плечі, іншою він гладив скуйовджене темне волосся співрозмовниці та тихо промовляв:

- У хвилину прощання поряд з нею була ти. Це дуже важливо. Кажуть, що ми народжуємося самі і помираємо теж самі. Але це не так. Просто декому ні до кого звернутися. Перше, що промовила Ія, коли я зайшов, було: «Ти привів Лідію?». Вона чекала тебе, і ти виправдала її надії.

На якусь мить дівчина розплакалася ще сильніше, але майже одразу заспокоїлася та відсторонилася. Витираючи обличчя рукавом, вона відвернулася і тихо промовила:

- Дякую. Ти не бачив десь тут лопати?

- Ні, але неподалік є дерево, що падаючи викорчувало з собою шмат землі. Поряд же струмок з досить великим камінням. Можемо поховати так.

Поривчасто зітхнувши, Лідія кивнула.

- Тоді йди умийся, а я принесу Ію, - продовжив чоловік.

Ще раз кивнувши, дівчина поспішила у вказаному напрямку. Раймар же загорнув тіло старої у покривало та відніс до ями під деревом. Потім нашвидкуруч змайстрував полози, аби прикріпити їх до Ворона та возити каміння від струмка. Ближче до вечора погребіння було завершено. Але питання ночівлі залишалося відкритим. Сторожка могла похвалитися безліччю дірок, що з легкістю б пропустили зловмисника. Наприклад, того самого вовка чи ще якусь тварюку.

- Ія попросила мене відвести Фроста до хазяйки таверни «Червоне яблуко». Щоправда я не впевнена, де саме вона знаходиться. Проте тут поблизу точно є якийсь хутір. Можемо запитати там.

- До ночі доберемося? – Раймар задумливо роздивлявся небо і намагався хоча б приблизно полічити, скільки часу вони ще мають про запас.

- Не знаю. Я була тут всього лише раз…

- Гав! – обізвався Фрост, що до цього весь цей час пригнічено лежав біля могили.

Проте зараз він скочив на лапи та попрямував углиб лісу. Зупинившись через кілька метрів, пес обернувся і знову видав чітке:

- Гав!

- Вочевидь він знає, куди треба йти.

- Вочевидь так, - задумливо кивнула Лідія і вирушила за Фростом.

Деякий час йшли мовчки.  Пес впевнено вів за собою подорожніх, лише час від часу зникаючи у кущах чи щось винюхуючи на землі. Пугач дрімав сидячи на сідлі Ворона, а Лідія та Раймар блукали у своїх думках. Проте невдовзі чоловік помітив, що його супутниця шкутильгає.

- Що з ногою?

- Нічого, - занадто різко відповіла та.

- Поранила? – не вгавав відьмолов.

- Ні, ті монстри навіть не доторкнулися до мене.

Розуміючи, що щось у словах Лідії не сходиться, Раймар зупинився посеред дороги. За чим одразу наказав:

- Показуй.

- Що?

- Ноги.

- Не буду!

- Мені силою задирати тобі спідницю?

Від запитання, що більше було схоже на погрозу, дівчина обурено фиркнула та навіть почервоніла.

- Зі мною все в порядку, - спробувала відбрехатися вона. – Просто стомилася.

- Добре, - знизав плечима Раймар, але все рівно закинув повід Ворона на найближчу гілку та зробив крок до співрозмовниці. – Тоді дай мені впевнитися, що це справді так.

- Та відчепися ти від мене!

- Я бачив садна на твоїх долонях. Звідки вони? До нападу чудовиськ їх не було.

Почуваючись так, наче її загнали у куток, Лідія обурилася:

- Я не збираюся задирати спідницю перед незнайомцем!

- Взагалі-то я твій чоловік.

І сказано це було з такою нахабною посмішкою, що якби в руках дівчини було хоча б що-небудь придатне до жбурляння, то воно вже давно летіло б  убік Раймара.

- Не справжній! – за цим разом голос Лідії здригнувся, і замість гнівної відповіді вийшло злякане пищання.

- Саме тому я прошу тільки показати ноги, а не обхопити ними мене.

Посміюючись над своїми словами, Раймар рушив до дівчини. Та ж, захоплена зненацька такою зухвалою реплікою, не одразу зрозуміла, що її спідницю і справді зараз силоміць задеруть. Сіпнувшись в останній момент, Лідія розвернулася та  спробувала втекти, але майже у ту ж саму мить сильні чоловічі руки перехопили її за талію. Більше того, Раймар притиснув дівчину до себе та продовжував глузувати:

- Ну чого ото так дригатися, га? Я ж однаково швидший та сильніший. На що ти розраховуєш? Що я помру від сміху, дивлячись на твої потуги?