Віталій Олексійович Коротич - Лице ненависті

те, що я колись переказав казки Уолта Дісиея і їх на Україні видавали понад двохмільйонним тиражем, теж свідчить про наше ставлення до розуму й культури Америки. Подібних прикладів чимало — просто ми так живемо...» Ще згадав я, як минулого літа йшов по Києву з американськими письменниками — Ірвінгом Стоуном, Стад- сом Теркелом — і їх вразила на кінотеатрі «Україна» реклама непоганого голлівудського фільму «Крамер проти Крамера».

Американці ніяк не можуть повірити, що дожили до того, що десь комусь досягнення їхньої культури потрібніші, аніж їм самим.

Від ненависті втомлюєшся, як втомлюєшся від постійного магнітного поля, подібно до того як хворіють люди у чікагських надхмарочосах, де величезні маси бетону й металу створюють довкруги особливі гравітаційні умови. Я втомився відчувати чужу нелюбов; у нас я ніколи не бачив такої стіни ненависті проти іншого нарбду, саме народу,— і сподіваюсь, що не побачу ніколи. Навіть коли ми воювали з Німеччиною у Велику Вітчизняну, ми не притуплювали себе ненавистю до такої міри, як калічить американців їхня сьогоднішня пропаганда. В душі все ж таки повинен бути якийсь бар’єр проти ненависті надто високої напруги; з такою ненавистю довго жити не можна, бо вона спопелить тебе самого. Коли ми перемогли у минулій війні, то звели на п’єдестал у Берліні солдата з врятованою дитиною — символ переможної людяності, а не убивства ворогів, точніше — не лише символ знищення противника.

Вони не бажають рятувати ні наших дітей, ні нас—-навіть якби ми потребували рятунку. Весь час дискутується проблема, продавати чи не продавати нам хліб; причому вони постійно обчислюють — вистачить нам власного врожаю для захисту від голоду чи не вистачить. Гадаю, що якби, рятуй доле, в нас трапився зовсім уже неймовірний недорід, Сполучені Штати не продали б нам хліба.

Такі справи.

Я давно вже не писав тобі про ту історію з хлопцем,— пам’ятаєш, його тримають у Штатах, вигадавши таку дорослу й державну причину для цього, як «політичний притулок». Нещодавно вони вчинили слухання дитини в одній з комісій конгресу? в газетах повідомляли, що той Володя-Уолтер посвідчив, ніби після уроків його примушували мити класну дошку, а це явне порушення прав людини; дорослі дяді і тьоті конгресмени співчутливо цмокали язиками. Все це виглядає як знущання, але водночас намагання підкреслити, що Америка завжди має рацію. Хлопчика виривають не те щоб з України, яка входила і вводить в Радянський Союз та в Об’єднані Нації; хлопчикові Доводять, що та, «американська Україна» теж не хрін собачий і вона його не віддасть. Хлопця виривають із соціалізму; йбго бідолашна мати Марія поскладала вже валізи, бо її офіційно попередили про необхідність виїзду зі Сполучених Штатів.

Як на теперішні часи, то американці можуть влаштувати що завгодно — включно з газетними повідомленнями про радянський напад з метою викрадення юного борця проти «боль- шевиків». Нехай займається цим наше консульство — Марія написала потрібні папери. Я трохи потикався носом у двері газет; мені здалося, що лист колишніх Володиних однокласників до пана президента може зацікавити тутешніх професійних правдолюбів. Тут ніхто навіть не дочитав лист до кінця. Коли тобі хтось скаже, що преса тут робить що схоче, як трава в полі росте,— засмійся такій людині в обличчя й від імені тридцяти трьох колишніх однокашників школяра на ймення Володя. І від імені його матері Марії. І від мого імені. Хоч, як замислитися, то нічого тут смішного нема навіть близько.

Дивно, якою впертою та різноманітною буває зненависть. Яким винахідливим буває бажання накапостити іншій людині чи іншій країні, не переконати, не перемогти в чесній дискусії, а так — замазати спину крейдою, образити в натовпі чи обля­пати в калюжі. Не можеш собі уявити, скільки ідеалізованих уявлень про високу політику, високі матерії та лицарів без докору й страху розпадається, коли роздивлятися все це впритул.

ЛИСТ (13)

Мила моя, хочеш, я заведу собі вуса? В Америці чимало вусанів, іноді це мені навіть подобається; на обличчі з’являється щось нове, а разом з ним — зовнішні ознаки старомодної мужності. Наприкінці минулого століття виголювали обличчя переважно актори — щоб легше було гримуватися; а всі відомі персони років сто тому носили вуса, чи бакенбарди, чи бороди — а то й усе разом.

Тут можна змоделювати собі вуса під мексіканського бандита, під німецького імператора Вільгельма чи під Гітлера (в одного з перукарів неподалік від будинку, де я живу, висить плакат: «Якби гладенько виголений Гітлер вийшов на вулицю, хто б його пізнав?»). Старовинний британський критерій елегантності: в джентльмена неодмінно має бути випещена рослинність на обличчі— вважається, що це сприяє кращому ставленню дівчат і авторитетові у середовищі колег. Щодо мене, то — які там дівчата! А втім...

З однією дівчиною я познайомився в Центральному парку: звуть її Кет, вона юна, руда й вертлява. Спочатку Кет не знала, з якої я країни. А коли дізналася — не злякалась, д зацікавлено запитала в мене по телефону, чи був я хоч раз у Москві. Але і це, як з’ясувалося, не дуже її цікавило. Кет докладно мене розпитувала, як у нас живе молодь — отакі дівчата, як вона. Інформації в неї не було ніякої. На що вже наших школярів, молодих робітників чи студентів переповнено знанням про Америку (і в основному доброзичливим знанням), то тут про нас засвоїли всякі дурниці або не знають зовсім нічого. Вчора по телебаченню я дивився двогодинний художній фільм про те, як радянські люди просто-таки знемагають від бажання переїхати до Америки. Фільм будувався навколо оповіді про життя наших рибалок; знаєш, якби я справді народився в країні, так густо населеній людьми дивакуватими, а то й просто дурними, як та, що в фільмі вважається Радянським Союзом, напевно, і я був би інакший. Вони вигадують нас гидкими та пришелепуватими, прагнучи викликати принаймні зневагу до нас. А хотіли б ненависть — всезагальну й нестримну, бажання розтоптати нас і стерти з лиця землі. Кожну людину з радянським паспортом — тебе, мене...

Втім,— і це теж важливо,— останні вибори похитнули Рейгана. Не те щоб його владу, але впевненість у тому, що здійснення принципів цієї влади користується загальною підтримкою. Річ навіть не в тому, що після листопада представників демократичної партії в конгресі побільшає; вибори в Америці — захід фінансовий, і чимало факторів вирішують перемогу того чи того кандидата. Але разом з виборами йшов опит населення з найважливіших політичних питань — в опиті все- американська опінія була набагато означеніша.