Томас Харріс - Червоний Дракон

class="p1">– Цитую: «Ґрем живе в Марафоні, штат Флорида. Рятуй себе. Убий їх усіх».

– Прокляття! Треба бігти.

– Знаю.

Кроуфорд спустився у свій підвальний кабінет, навіть не одягаючи халата. Він двічі зателефонував у Флориду, один раз – в аеропорт, потім – у готель до Ґрема.

– Вілле, Бауман щойно розгадав шифр.

– І що там?

– Скажу за мить. А тепер послухай мене. Усе гаразд. Я вже про все подбав, тож не кидай слухавку, коли я тобі розповім.

– Кажи зараз.

– Це твоя домашня адреса. Лектер дав цьому покидьку твою домашню адресу. Стривай, Вілле. Просто зараз на Шуґарлоуф їдуть дві машини з відділку шерифа. З моря прикриває катер від митниці Марафона. У такий короткий час Зубний ельф нічого не встигне накоїти. Зажди. З моєю допомогою ти зможеш швидше діяти. А тепер послухай. Офіцери не стануть лякати Моллі. Автівки шерифа просто перекриють дорогу до будинку. Два помічники шерифа наблизяться до будинку настільки, аби просто за ним спостерігати. Зателефонуєш їй, коли вона прокинеться. За півгодини я по тебе заїду.

– Мене тут уже не буде.

– Наступний літак до Флориди вилітає не раніше за восьму. Привезти їх сюди буде швидше. Я виділю їм чесапікський будинок мого брата. У мене добрий план, Вілле, зажди і вислухай мене. Якщо він тобі не сподобається, я сам посаджу тебе на літак.

– Мені треба дещо взяти зі збройниці.

– Усе візьмемо, щойно я по тебе заїду.

Моллі та Віллі були одними з перших пасажирів, які зійшли з літака в Національному аеропорті Вашингтона. Моллі помітила Ґрема в натовпі, не усміхнулася, обернулася до Віллі та щось йому сказала. Вони хутко йшли попереду потоку туристів, що поверталися з Флориди.

Моллі обміряла Ґрема очима, підійшла й злегка поцілувала. Засмаглі пальці холодили йому щоку.

Ґрем відчув на собі пильний погляд хлопця. Віллі здалека простягнув руку для привітання.

Поки вони йшли до автівки, Ґрем устругнув жарт про важелезну валізу Моллі.

– Я сам понесу, – сказав Віллі.

Вони виїхали з паркінгу, і за ними ув’язався коричневий «Шевроле» з номерами Меріленду.

Ґрем перетнув міст до Арлінґтонського кладовища, показав меморіали Лінкольна й Джефферсона та монумент Вашингтона, а потім звернув на схід до Чесапікської затоки. За десять миль від Вашингтона коричневий «Шевроле» порівнявся з ними на смузі для обгону. Тримаючи руку біля рота, водій поглянув на Ґрема, і в салоні нізвідки затріщав чоловічий голос.

– Едварде Фокс60, горизонт чистий мов сльоза. Приємної подорожі.

Ґрем нахилився до приладової дошки, під якою був схований мікрофон:

– Роджер61, Боббі. Дуже дякую.

«Шевроле» відстав і ввімкнув сигнал повороту.

– Просто перевіряємо, чи не стежать за нами репортери абощо, – пояснив Ґрем.

– Зрозуміло, – відповіла Моллі.

Уже надвечір вони зробили зупинку й перекусили крабами в придорожньому ресторані. Віллі відійшов подивитися на акваріум з омарами.

– Мені й самому бридко, Моллі. Вибач, – сказав Ґрем.

– То він тепер на тебе полює?

– Поки не було причин так вважати. Лектер просто запропонував це йому, заохотив.

– Якось млосно від цього.

– Знаю. У будинку брата Кроуфорда вам із Віллі нічого не загрожує. Жодна жива душа не знає, що ви житимете там, окрім мене й Кроуфорда.

– А от про Кроуфорда міг би й не згадувати.

– Там гарно, ось побачиш.

Вона глибоко вдихнула, потім видихнула, і з повітрям, здається, з неї вийшла вся злість. Тепер Моллі була спокійна й утомлена. Вона криво посміхнулася до Ґрема:

– Чорт, я була добряче розлютилася. То нам доведеться уживатися з усілякими Краб-фордами?

– Ні, – відповів Ґрем і посунув хлібний кошик, аби взяти її за руку. – Віллі багато знає?

– Достатньо. Побував удома в свого друзяки Томмі, його мама притягла з супермаркету якусь паршиву газетку. Томмі показав її Віллі. Там купу всього про тебе написали, вочевидь, геть повикручували факти. Про Гоббса, про те місце, де ти потім опинився, про Лектера, про все. Він засмутився. Я спитала, чи він хоче про це поговорити. А він просто поцікавився, чи давно мені про це відомо. Я сказала, що так, що ми з тобою одного разу про це говорили, що перед тим, як одружитися, ти мені все розповів. Спитала, чи він хоче дізнатися все від мене про те, як воно насправді було. А він сказав, що сам із тобою поспілкується, віч-на-віч.

– І то дуже добре. Молодець. Що за газета була, «Базікало»?

– Не знаю, але певно, що так.

– Красно дякую, Фредді.

Хвиля гніву на Фредді Лаундза підняла його з місця. Він пішов умитися холодною водою в туалеті.

Сара вже збиралася йти додому й бажала Кроуфорду доброї ночі, коли задзвонив телефон. Вона відклала сумочку й парасолю й підняла слухавку.

– Кабінет спеціального агента Кроуфорда… Ні, містера Кроуфорда наразі немає, але я можу… Стривайте, я залюбки… Так, він буде завтра після обіду, проте дозвольте…

Зачувши тон її голосу, Кроуфорд устав з-за столу.

Секретарка тримала слухавку, мов здохлу тваринку.

– Він шукав Вілла й сказав, що, може, зателефонує завтра після обіду. Я намагалася втримати його на дроті.

– Кого?

– Він сказав: «Просто передайте Ґрему, що йому телефонував Пілігрим». Саме так доктор Лектер називав…

– Зубного ельфа, – закінчив Кроуфорд.

Поки Моллі та Віллі розпаковували валізи, Ґрем пішов до харчової крамниці. Там він за вигідної ціною купив зимові дині й ще одну стиглу диньку сорту креншо. Тоді припаркувався через дорогу від будинку й сидів так кілька хвилин, вчепившись за кермо. Йому було соромно, що через нього Моллі викоренили з дому, який вона так любила, й оселили серед незнайомців.

Кроуфорд поклопотався як міг. То була не безлика федеральна схованка, де підлокітники знебарвилися від поту незчисленних долонь. То був затишний котедж, нещодавно вибілений, обабіч сходів квітнув бальзамін. Там відчувалася дбайлива рука та любов до порядку. Заднє подвірʼя спускалося до Чесапікської затоки, на воді гойдався пліт.

Крізь штори пульсувало синьо-зелене світло телевізора. Моллі та Віллі дивилися бейсбол – здогадався Ґрем.

Батько Віллі був бейсболістом, і то добрим. Вони з Моллі познайомилися в шкільному автобусі й одружилися в коледжі.

Вони попоїздили з командами бейсбольної ліги штату Флорида, поки він був у фарм-клубі62 «Кардиналів». Вони всюди брали з собою Віллі й чудово проводили час. Єднання й бойовий дух. Він потрапив на відбір до «Кардиналів» і протягом перших двох матчів стабільно досягав першої бази. Потім у нього почалися проблеми з ковтанням. Хірург спробував усе повирізати, проте пішли метастази і зжерли його. Він помер за пʼять місяців, коли Віллі було