Тесс Геррітсен - Двійник

відчувала його. Його голос, його близькість. Саме він приніс їй пляшку води, він передав їй сандвіч. Він зупинявся, щоб покласти руку на її плече й запитати, як їй ведеться. Колеги-чоловіки із судово-медичного бюро нечасто її торкалися. Можливо, через її відчужену поведінку або мовчазний сигнал того, що вона не хоче особистих контактів. Але Баллард не вагався, перш ніж узяти її за руку, торкнутися долонею спини.

Мора шарілася від його доторків.

Коли криміналісти почали збирати своє приладдя на ніч, вона спантеличено усвідомила, що вже сьома й сонце потроху сідає. М’язи боліли, одяг забруднився. Вона підвелася на тремтячі від виснаження ноги й дивилася, як Дальджіт заклеює дві коробки з рештками. Вони підхопили по одній і понесли через вирубку до його автомобіля.

— Після цього дня ви мені винні вечерю, Дальджіте.

— Ресторан «Жюльєн», обіцяю. Коли наступного дня буду в Бостоні.

— Повірте, я не забуду.

Доктор Сінгх завантажив коробки, зачинив дверцята авто. Тоді вони потиснули один одному брудні руки. Мора помахала йому, коли він від’їжджав. Пошукова команда майже вся вже роз’їхалася, лишилося кілька автівок.

І серед них — «Експлорер» Балларда.

Мора зупинилася, оглянула просіку, занурену в сутінки. Він стояв біля дерев, спиною до неї, говорив із детективом Корсо. Вона затрималася, сподіваючись: Рік помітить, що вона вже йде.

А що тоді? Чого вона хотіла між ними?

«Забирайся звідси, поки не виставила себе ідіоткою».

Вона різко розвернулася й пішла до автомобіля. Завела двигун і стрімко рвонула з місця, аж шини завищали.

У котеджі Мора зняла брудний одяг. Довго приймала душ, двічі намилювалася, аби повністю змити зі шкіри маслянистий репелент. Вийшовши з ванної, зрозуміла, що чистого одягу в неї не лишилося — вона ж планувала провести у Фокс Гарбор лише одну ніч. Тому відчинила дверцята шафи й довго дивилася на вбрання Анни. Увесь одяг був її розміру. Що ще вона могла вдягнути? Мора дістала літню сукню. Біла бавовна, трохи надто дівчача, як на її смак, але цього вологого й теплого вечора годилося вбратись у щось подібне. Надягаючи сукню через голову, вона відчула, як легка тканина цілує шкіру, і подумала — коли Анна востаннє розгладжувала цю сукню на собі, проводила рукою по стегнах, стягувала талію пояском? На тканині досі були помітні складки, там, де вона зав’язувала вузол. «Усі її речі, які я бачу, яких торкаюся, на всьому лишився її слід», — подумала вона.

Телефонний дзвінок змусив її розвернутися до нічного столика. Ще не взявши слухавку, вона вже знала, що це Баллард.

— Я не помітив, коли ви поїхали, — мовив він.

— Повернулася до будинку, прийняти душ. Вигляд мала зовсім уже безладний.

Детектив засміявся.

— Я сам почуваюся не надто чистим.

— Коли ви повертаєтеся до Бостона?

— Сьогодні вже пізно. Гадаю, затримаюся ще на ніч. А ви?

— Теж сьогодні не в гуморі сідати за кермо.

Мовчання.

— Ви знайшли, де зупинитися? — запитала Мора.

— Узяв із собою намет і спальний мішок. Стану в кемпінгу край дороги.

Їй знадобилося п’ять секунд, щоб прийняти рішення. П’ять секунд, щоб зважити всі можливості. І наслідки.

— Тут є вільна кімната, — сказала вона. — Можете скористатися нею.

— Я не хотів би вас обтяжувати.

— Ліжко стоїть порожнє, Ріку.

Пауза.

— Було б чудово. Але за однієї умови.

— Якої ж?

— Ви дозволите привезти вам вечерю. У закладі на Мейн-стрит можна купити їжу із собою. Нічого особливого, хіба що варені лобстери.

— Не знаю, як для вас, Ріку, але для мене лобстери — безперечно дещо особливе.

— Будете вино чи пиво?

— Гадаю, сьогодні пивний вечір.

— Приїду десь за годину. Не перебивайте апетит.

Мора повісила слухавку й раптом зрозуміла, наскільки вона голодна. Ще кілька хвилин тому вона була надто втомлена, щоб їхати до міста й подумувала про те, щоб пропустити вечерю й раніше лягти спати. Але тепер вона відчувала голод не тільки за їжею, але й за компанією теж.

Вона блукала будинком, неспокійна, повна суперечливих бажань. Кілька вечорів тому вона вечеряла з Деніелом Брофі. Але церква вже давно заявила свої права на Деніела, з нею не посперечаєшся. Безнадійні справи бувають дуже спокусливими, але рідко приносять щастя.

Пролунав гуркіт грому, Мора підійшла до дверей. Сутінки на вулиці загусли до нічної темряви. Хоча вона не бачила спалахів блискавки, повітря здавалося зарядженим. Повним електрики можливостей. Дахом почали стукотіти краплі дощу, спочатку нерішуче, а тоді небо розчахнулося й над головою наче загупала сотня барабанщиків. Захоплена силою грози, вона стояла на ґанку й дивилася на зливу, відчуваючи, як жаданий прохолодний вітер ворушить її сукню, підіймає волосся.

Крізь срібло дощу засяяли фари.

Мора стояла на ґанку нерухомо, серце калатало, як той дощ, поки авто під’їжджало до будинку. З нього вийшов Баллард із великим пакетом та упаковкою із шести пляшок пива. Нахиливши голову під потоком води, він хлюпаючи забіг на ґанок.

— Не знав, що доведеться сюди плисти, — сказав він.

Жінка засміялася.

— Ходімо, дам вам рушника.

— Ви не проти, якщо я заскочу в душ? Так і не мав змоги помитися.

— Уперед. — Вона забрала в нього пакет із їжею. — Ванна кімната далі по коридору. У шафі є чисті рушники.

— Тільки дістану з багажника свої речі.

Мора віднесла їжу на кухню, поставила пиво в холодильник. Почула, як грюкнули двері, коли детектив повернувся до будинку. А тоді, за мить, — як біжить вода в душі.

Вона сіла за стіл і видихнула. «Це всього лиш вечеря. Одна ніч під спільним дахом». Їй пригадалася вечеря, яку вона кілька днів тому готувала для Деніела, і те, яким інакшим від самого початку був той вечір. Дивлячись на Деніела, вона бачила недосяжне. «А що я бачу, коли дивлюся на Ріка? Можливо, більше ніж варто було б».

Вода в душі вимкнулася. Мора сиділа нерухомо, прислухалася. Кожне відчуття раптово стало таким гострим, що їй здавалося, наче повітря шепоче, торкаючись її шкіри. Зовсім поряд пролунало рипіння кроків, і він увійшов, поширюючи запах мила, убраний у сині джинси та чисту сорочку.

— Сподіваюся, ви не проти вечері з босим чоловіком, — мовив Баллард. — Моє взуття надто брудне, аби тягнути його в дім.

Мора засміялася.

— Тоді я теж буду боса. Скажемо,