Агата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Отже, – викрикнув я: мене наче осінило, – то Джон сварився зі своєю матір’ю того полудня?

– Саме так.

– І ви знали весь цей час?

– Звичайно. Лише так можна пояснити поведінку місіс Кавендіш.

– І все-таки ви стверджуєте, що його можуть виправдати?

Пуаро знизав плечима.

– Певна річ. У поліційному розслідуванні ми почуємо аргументи обвинувачення, але в будь-якому разі адвокати порадять йому не вдаватися до захисту. Це станеться на самому процесі. І… до речі, мій друже, хочу вас попередити: я на слухання справи не прийду.

– Що?

– Ні. Офіційно я не маю нічого спільного з цим. Доки я не знайду цю останню ланку, мушу залишитися в тіні. Місіс Кавендіш повинна думати, що я за її чоловіка, а не проти нього.

– Я б сказав, це гра не за правилами, – запротестував я.

– Не зовсім. Маємо справу з дуже розумною та безпринципною людиною, і ми повинні використовувати будь-які можливі засоби, інакше вона вислизне з наших рук. Ось чому я так старанно намагаюся залишатися в тіні. Усі відкриття зробив Джепп, його й ушанують за заслуги. Якщо мене викличуть свідчити, – широко посміхнувся він, – то, мабуть, як свідка захисту.

Я не вірив своїм вухам.

– Це цілком en règle [23], – продовжив Пуаро. – Як не дивно, я можу надати докази, що знищать один з аргументів обвинувачення.

– Який саме?

– Той, що стосується спалення заповіту. Джон Кавендіш не знищував його.

Пуаро був справжнім провидцем. Не вдаватимуся в деталі засідання поліційного суду, оскільки допити включали багато нудних повторень. Мені лише залишається констатувати, що Джон Кавендіш залишив собі право захисту, і тому справу передали до кримінального суду.

Вересень зустрів усіх нас у Лондоні. Мері винайняла будинок у Кенсінґтоні, де Пуаро прийняли як члена родини.

Мені запропонували роботу у військовому міністерстві, тому я постійно бачився з ними.

Минали тижні, а Пуаро все більше нервувався. Йому й досі бракувало «останньої ланки», як він говорив. Глибоко в душі я сподівався, що все так і залишиться, бо хіба буде Мері щаслива, якщо Джона не виправдають?

П’ятнадцятого вересня Джон Кавендіш постав перед судом на Олд-Бейлі за звинуваченням в «умисному вбивстві Емілі Аґнес Інґлторп» і заявив, що він «не винен».

Для його захисту найняли сера Ернеста Гевіветера, славнозвісного королівського адвоката.

Містер Філліпс, також королівський адвокат, висловив версію державного обвинувачення.

Убивство, за його словами, було цілком навмисне й холоднокровне. Очевидно, що це – навмисне отруєння люблячої та довірливої жінки пасинком, для якого вона завжди була більше ніж мати. Ще з дитинства вона підтримувала його. Він із дружиною жили в Стайлз-Корті серед розкоші, оточені її турботою та увагою. Місіс Інґлторп була їхньою доброю та щедрою благодійницею.

Він запропонував викликати свідків, щоб довести, що затриманий, гульвіса та марнотратник, був у вкрай важкому фінансовому становищі, а також крутив інтрижку з такою собі місіс Райкес, дружиною фермера, що жила неподалік. Коли це дійшло до вух його мачухи, вона дорікнула йому цим пополудні, напередодні своєї смерті. Виникла сварка, частину якої почули інші. Напередодні затриманий купив стрихнін у сільській аптеці, замаскувавшись таким чином, щоб кинути підозру на іншого, а саме – на чоловіка місіс Інґлторп, якому люто заздрив. На щастя, містер Інґлторп зміг представити беззаперечне алібі.

У другій половині дня сімнадцятого вересня – продовжував прокурор – відразу ж після сварки з сином місіс Інґлторп склала новий заповіт. Наступного ранку його знайдуть знищеним у каміні її спальні, але виявлені докази, які свідчать, що його було складено на користь її чоловіка. Покійна вже підписала заповіт на його користь, але – тут містер Філліпс виразно закивав вказівним пальцем – затриманий не знав про це. Що змусило місіс Інґлторп зробити новий заповіт, коли старий ще існував, він не зміг сказати. Вона була жінкою в літах і, можливо, забула про попередній; або – це здавалося йому ймовірнішим – вважала, що його анульовано її шлюбом, бо раніше про це велася розмова. Леді не завжди добре обізнані в юридичних питаннях. Роком раніше вона склала заповіт на користь підсудного. Містер Філліпс може навести докази, що саме підсудний подав каву своїй мачусі в ту фатальну ніч. Пізніше він намагався проникнути в її кімнату і саме тоді, без сумнівів, зміг знищити заповіт, оскільки вважав, що так стане чинним старий заповіт, складений на його користь.

Підсудного заарештували через знахідку в його кімнаті, зроблену інспектором кримінальної поліції Джеппом – блискучим офіцером поліції, – який виявив там пляшечку стрихніну, ідентичну тій, що продали в сільській аптеці несправжньому містерові Інґлторпу напередодні вбивства. Суд присяжних має вирішити, чи ці викривальні факти є переконливими доказами вини підсудного.

І, ледь натякаючи, що важко уявити суд присяжних, який вирішить інакше, містер Філліпс сів і витер чоло.

Першими свідками обвинувачення були в основному ті, кого викликали під час слідства. Спершу брали медичні свідчення.

Сер Ернест Гевіветер, відомий на всю Англію своєю нахабною поведінкою, якою лякав свідків, поставив лише два запитання.

– Я так розумію, докторе Бауерстайн, що стрихнін – речовина швидкої дії?

– Так.

– І в цьому випадку ви не можете пояснити, що затримало його дію?

– Так.

– Дякую.

Містер Мейс упізнав у пляшечці, яку дав йому прокурор, ту, що він продав «містеру Інґлторпу». Під тиском питань аптекар визнав, що знає містера Інґлторпа лише візуально. Він ніколи не розмовляв із ним. Свідка перехресно не допитували.

Викликали Альфреда Інґлторпа, який заперечив, що купував отруту, як і те, що посварився зі своєю дружиною. Різні свідки підтвердили істинність його слів.

Садівників допитали щодо заповіту, а тоді викликали Доркас.

Доркас, віддана своїм «юним джентльменам», наполегливо заперечувала, що то був голос Джона і, попри все, упевнено заявила, що в будуарі її господині був містер Інґлторп. Губи підсудного витягнулися в ледь помітну невеселу посмішку. Він чудово розумів, наскільки марним був її доблесний опір, бо захист не збирався заперечувати цей момент. Місіс Кавендіш, звичайно, не могла свідчити проти свого чоловіка.

Після різних запитань щодо інших моментів містер Філліпс запитав:

– Ви пам’ятаєте, як у червні для містера Лоуренса Кавендіша надійшла посилка від фірми «Парксонз»?

Доркас похитала головою.

– Я не пам’ятаю, сер. Можливо, і було таке, але містера Лоуренса частину червня вдома не було.

– Якби посилка прийшла в час його відсутності, що б з нею зробили?

– Залишили б у його кімнаті або переслали йому.

– Ви?

– Ні, сер. Я б залишила її на столі в холі. За таке відповідає міс Говард.

Викликали Івлін Говард. Вона відповіла