Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

п’ять, наче хочуть порятуватися втечею. Рана, поки гаряча, не болить, а вже як охолоне… Ось побачиш, ще намучиться та бідна дівчина.

Розлютована, скочила я з ліжка й кинулася в один куток кімнати, потім у другий, мов божевільна. У вікна бив дощ, десь вили собаки.

Жінка з Манастиру тяжко зітхнула й вела далі:

— Що ж, я тут на чужині. Обламані крила. Руки не зводяться, немає снаги. Аби це я була в Манастирі, я за два дні вирвала б чоловіка з рук цієї шльондри.

— А що б ви зробили? — здивовано глянула я на неї.

— Суперниця причарувала його, приворожила. Прив’язала його до себе, бідного, що вже він і язиком своїм не володає. Але в Манастирі такі мастаки на ворожіння, куди кращі, ніж тут. І беруть недорого. З три меджідіє [35] вирвали б його з рук цієї жінки й повернули б мені.

І моя сусідка почала розповідати про румелійських [36] знахарів. — Є в нас один албанець, Аріф Ходжа, так він доти ворожив над свинячим вухом, поки воно не стало біноклем.

Варто бідній жінці подивитися через нього на свого чоловіка, як того, хоч би який гультяй не був, одразу навертало до справжньої дружини. А все тому що жінки починають здаватися йому свиньми.

Аріф Ходжа й інше робить. Бере шматок мила, а в нього зажене голку, ворожить, тоді закопає в землю. Мило тане, й твій ворог теж тане, аж поки не висохне на голку.

Вона розповідала й весь час брала з своєї бляшаної табакерки тютюн, крутила цигарки й курила.

Які пусті, які жалюгідні слова. Особливо баєчка про рану, що починає ятритися, коли вихолоне. Хіба це так? Хіба я сумую за тим деспотом? Хіба я думаю про нього?

Спочатку рум’янок, якого моя сусідка наклала на щоки понад міру, її підмальовані брови, схожі на дужку з казана, запалі очі, куточки яких були подовжені сурмою, котра густо лежала й довкола них, викликали у мене огиду. Та коли я зрозуміла, що це всього-на-всього хитрість, до котрої вдаються, щоб знову привабити чоловіка, у мене защеміло серце.

Щоб лише припасти йому до вподоби, — говорила вона далі,— одриваю від рота в дітей та купую рум’янок, хну, сурму, прибираюся, мов наречена, а все дарма. Кажу ж, приворожила вона.

З того дня я ледве зачую, що двері риплять, не повертаючи голови, знаю: це моя бідна сусідка.

— Щось робиш, сестронько? Можна зайти па хвильку?

Мені й самій тоскно на самоті, тому я й цьому голосу рада. Отож: кладу вбік перо, поводжу пальцями, бо затерпли, й готуюся, як і раніше, з цікавістю слухати докучливу розповідь про любов моєї сусідки, хоч знаю все це вже напам’ять.

З мого вікна видно високий горб, що стрімко рветься вгору. Спочатку він тішив, але трохи пізніше почав дратувати. Якщо по його схилах не ходять в тумані люди, так щоб аж вітер рвав волосся, хапаючи за поли, якщо там ніхто не стрибає, мов козеня, не пустує, то навіщо ж тоді він?

Де вони, ті дні, коли я тікала з дому й довго бродила степом? Або ще коли в саду я лякала пташок, вибахкуючи дрюком по паркану або жбурляючи між гілляччя дерев каміння? А я ж хотіла їхати тільки в Анатолію, щоб і там бавитися так само.

Ще я в дитинстві любила малювати. У школі чи не з самого тільки малювання й мала я завжди найвищу оцінку. Удома мене весь час сварили та карали за те, що я розмальовувала стіни олівцями або розфарбовувала мармурові статуї. Зі Стамбула я захопила чимало паперу на малювання та кольорові олівці, й тепер, коли обридає писати, щоб розвіяти тугу, я беру й малюю, навіть спробувала була двічі малювати портрет Хаджі-кал-фи, один — фарбами, а другий — чорним олівцем.

Я не знаю, скільки там подібності, але Хаджі-калфа упізнав себе, якщо не з виразу очей або носа, то завдяки знайомій лисій голові, довгому вусу та білому фартуху і був вражений моїм мистецтвом.

Він довго не барився, а пішов по базару й накупив собі дешевенького єдвабу, оксамиту, шовку та намиста й загадав доньці, щоб зробила на портрети рамця.

Врешті, побачивши, як я нуджуся, почав запрошувати мене в гості.

Хаджі-калфа мав хазяйновиту дружину, отож вони заощадили собі на гарненьку хату, яку потім пофарбували на дозвіллі в зелене.

Хата стояла недалеко від глибокого яру. Коли обіпертися руками об дерев’яний паркан у саду, по якому так і повився плющ, і глянути вниз, то закрутиться світ.

Як добре було мені в тому саду, в родинному колі Хаджі-калфи.

Неврік-ханим родом із Самат’ї [37]. Як і її чоловік, була вона проста, але мала чисте і щире серце.

Побачивши мене вперше, вона вигукнула: «Дівчинко моя, ти ж пахнеш Стамбулом». І вона не втрималася й почала мене обіймати.

Ледь заходить мова про Стамбул, на очах Неврік-ханим починають бриніти сльози, а великі груди її починають підійматися від тяжких зітхань, мов міх у кузні.

У Хаджі-калфи син Мірат, дванадцяти років, та чотирнадцятилітня донька Гайкануш. Ця маленька вірменка якась сором’язлива й неповоротка. У неї густі брови мов буряк щоки, геть у прищах, наче в болячках од віспи.

На противагу товстій, повнотілій сестрі, Мірат — маленький, худенький і сухий, мов таранька.

Хаджі-калфа не вміє ані читати, ані писати, але знає ціну письменності, каже, що людина повинна все знати. Хаджі-калфа стоїть навіть на тому, що вряди-годи й професія кишенькового злодія може стати в пригоді. Мірат спершу вчився два роки у вірменській школі, а це два роки ходить до османської. За програмою Хаджі-кагіфи його син повинен ще два роки ходити до іншої школи, щоб, коли йому сповниться двадцять літ, він став справжньою людиною й вільно володів французькою, німецькою, англійською та італійською мовами. Якщо, звичайно, цей тягар не розчавить до того часу слабосилої дитини.

Якось ми розмовляли про хлопчика, й Хаджі-калфа запитав мене:

— Ти звернула увагу на ім’я Мірата? Гідне мудрого. Я тиждень бив собі голову, поки придумав. Двома мовами виходить: вірменською — Мірат, а по-османському — Мурат!

І Хаджі-калфа пустив бісика. Це означало, що він скаже зараз щось дуже дотепне.

— Коли син скоїть щось недоладне й розгніває мене, я кажу йому: ти — не Мірат, і не Мурат, ти — мерет [38]!

Якось я була очевидцем того, як старий гнівається. Це треба було бачити! Хлоп’я завинило тим, що не