Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

лишилося, вважай, жодної людини, котра б не знала про мене. А в кав’ярні нашого готелю тільки про це й балакали.

— Хаджі-калфа, — дивувалася я, — чи тут усі знають одне одного?

— Таж містечко наше, мов долоня, — відповів старий, почухавши потилицю. — Це тобі не Стамбул, хай благословенні будуть його земля й вода. Якби це сталося там, то ніхто й не знав би. А тут тільки одним живуть — плітками. Ти повинна це знати. А тому тобі моя порада: поводься гідно, чемно. По базарах не ходи з відкритим обличчям. Ось так! (Боже, як він дивно промовив це «ось так»!) Тоді й доля буде в тебе, пошли її тобі, боже. Тут була в нас одна вчителька, Аріде-ходжаним, з нею сам голова нашого суду одружився. А зараз вона живе: їж — не хочу, пий — не хочу. Дай боже й тобі такого. І ти думаєш, вона була красуня? Де там! Просто була статечна, цнотлива. Тепер у людини єдине багатство — честь.

Прихильність Хаджі-калфи до мене що не день, то все дужчала. І кожного дня приносив він мені якісь подарунки: мережане накривальце на посуд, вишитий рушничок або плетене розмальоване віяльце — все, аби прикрасити мою кімнатку.

Нараз у час нашої розмови знизу долинав грубий голос:

— Хаджі-калфо, де тебе нечистий носить?

Це горлав хазяїн готелю.

Старий щоразу потихеньку, мов наспівуючи тюркю, виводив:

— Га, щоб я тебе в могилу одніс! Щоб тобі добра не було! — А вже потім кричав: — Іду, йду, мало в мене діла, чи що?

В готелі у мене була ще й приятелька: одна жінка, років тридцяти. Вона приїхала сюди з Манастиру.

Зараз я пригадаю, як почалася наша дружба. Це того вечора, як я сюди приїхала й заходилася розкладати свої речі. Двері тихенько рипнули. Дивлюся, стоїть жінка в ентарі з жовтого ситцю, а на голові в неї запинальце зеленого крепу.

— Як здоров’я, хвала аллаху? Ласкаво просимо, дочко мила! — ще з порога повітала вона мене.

її худорляве, наквецяне рум’яном обличчя нагадувало стіну, що вже обвалилася, та все ж її прихаючили, зашпарувавши дір’я вапном. Брови, підведені сурмою, та чорні зуби страхали, мов голова покійниці.

Я розгубилася та все ж одказала:

— Дякувати, ефендім.

— А матуся ж ваша де?

— Яка матуся, ханим-ефенді?

— А вчителька… Хіба ви не її донька?

Я не втрималася й засміялася:

— Я не вчительчина донька, я сама вчителька.

Жінка якось наче аж присіла і вдарилась руками об

коліна:

— Ой, то це ви вчителька! Та ви ж як мізинчик! Ніколи ще не бачила таких молодесеньких вчительок. Вважала, що ви вже літня жінка.

— Зараз і такі, як я, бувають, ефендім.

— Та бувають, бувають… На світі тепер чого не буває! А ми живемо навпроти. Дітей оце повкладала та й зайшла побажати вам доброго здоров’я… Удень з тими дітьми ніколи, стільки діла, не доведи господи! А увечері ще гірше, діти позасинають, а мене як охопить гризота. Самота споконвіку тільки для аллаха, чи не так, сестронько? Сиджу та думаю, думаю та цигарку палю, отак і до ранку. Сам аллах послав вас, сестронько, сюди, буде з ким хоч душу одвести.

Вона спершу назвала була мене «дочко», та дізнавшись, що вчителька це я сама, стала звертатись не інакше, як «сестронько».

— Сідайте, будь ласка, — запропонувала я їй, а сама вмостилася на ліжку й почала вигойдувати ногами.

— Та я, сестронько, не звикла сідати на стільцях, — одказала вона й сіла біля моїх ніг, та якось так дивно, — бородою майже злягала на коліна.

Вона дістала з кишені ентарі бляшану табакерку й почала крутити товстелезні цигарки. Одну подала мені.

— Дякую, я їх не курю, ханим-ефенді.

— Та й я колись не курила, — сказала жінка. — Лихо та горе призвели.

Моя сусідка й справді нещаслива. Батько її був багатир — на весь Манастир, мав і сади, й винниці, і волів, і корів. У хаті в них завжди не менше як п’ятеро старців ночувало. Не один манастирський бей хотів з нею заручитися, але ж ні — вона тільки водне: «Піду лише за офіцера з шаблюкою!» Що то дурне! Матері треба було взяти дрюка та видати таки за бея. Але звідки було знати й бідній старій матері, яка лиха година застукає дочку? Взяла та й видала її за офіцера, в котрого тільки й добра, що ота шаблюка. До революції[34] вони жили ще сяк-так. А 31 березня чоловік разом з армією поїхав до Стамбула. Поїхав та й немає. Ані тобі повертається, ані тобі листа посилає, хоч би ж там два слова. Аж це приїжджає зі Стамбула один родич та й каже, що її чоловік служить у місті Б… й навіть одружився там. Та вже й хай, адже за шаріатом дозволяється й чотирьох жінок брати. Поплакала трохи, а тоді зібрала діточок та з усіма трьома й переїхала сюди. Тільки ж чоловікові це не сподобалося. Він не захотів побачити не тільки дружини, яку колись благав вийти за нього, а й коханих діточок, бо вимагав лише одного: щоб вона повернулася з дітьми в Манастир. Вона кинулася йому в ноги, лащилася, мов цуцик, та благала: «Ми ж стільки років одружені, не лишай нас у злиднях!» Ні, він нізащо не хоче забрати їх.

Після цієї довгої розповіді сидіти спокійно я не могла:

— Ханим, чому ж ви, нещасна, припадаєте до ніг людини, яка вас не любить? Він вами нехтує, то й ви ним знехтуйте, та й усе.

Вона посміхнулася, наче пожаліла, що я така ще недосвідчена:

— Як же, сестронько, коли я тільки його й бачу перед собою. Стільки років наші голови лежали на подушці одна біля одної. Хіба легко розлучитися з судженим.

Вона говорила, а голос тремтів-тремтів.

— «Без матері лихо жити, без милого ж — не прожити…» — прочитала вона рядок.

Я розгнівалася:

— От же не розумію, яка жінка може кохати того, хто її зрадив!

Сусідка гірко усміхнулася, показавши свої чорні зуби:

— Сестронько, ти ще дитя. Ще, мабуть, і не кохала. Звідки тобі знати, як страждають люди. Не доведи господи!

— А я знаю одну дівчину, яка за два дні до весілля почула, що наречений зрадив був її, кинула перстень йому в обличчя й поїхала далеко-далеко.

— Потім, либонь, каялася вона, сестронько. Бідна, серце, мабуть, не раз защемить їй з туги. Хіба ж ти не чула, що діється тим, кому серце поранить куля? Вони намагаються ще йти вперед, ще пробіжать ступнів