Борис Дмитрович Грінченко - Серед темної ночi

проситися в хазяїна? Цей, певне, пустить. Нi, мабуть, не треба. Коли Роман не зводить, а справдi по щиростi хоче що зробити, то зробить, а їй нема чого назустрiч йому бiгти.

Може, й так, а може, й не так. Як тепер вона не вийде, вiн подумає, що вона й зовсiм одкинулась од його, та й облишить усе. I впустить вона з рук те, що могла б мати.

Таки надумала: вийду чи не вийду до його, а попрошусь у хазяїна. I справдi попросилася погуляти, подавши ввечерi самовар. Квасюк, бажаючи придобритися до неї, зараз же пустив, тiльки наказав недовго ходити.

Прийнявши самовар, Левантина вбралася в що було краще та й пiшла з дому.

Вийшла на вулицю, а все з тою думкою, що, може, вийде до його в сад, а може, й нi.

Помалу йшла вулицями, не дуже й дивлячись, куди йде, i опинилась перед мережчатою брамою великого саду.

У саду нiкого не було. Почалася вже осiнь, накрапали часом дощi, i городяни кинули ходити в цей сад, що розрiсся аж на краю города, а товклися по посиланих пiском стежках бульвару всерединi мiста. Не було нiкого й сьогоднi, хоч надворi була й година.

Перед Левантиною лежала стежка, що вганялася в глиб гаю з гарних великих дерев. Постояла трохи i пiшла нею.

I вiдразу голос знайомий промовив над ухом:

— Спасибi, серденько, що прийшла!

Вiн уже йшов бiля неї, вийшовши з маленької стежечки збоку. Обвив її стан рукою, але вона тихо визволилася з тих обiймiв, i вони пiшли поруч пiд рясним верховiттям старих високих дерев. Надворi вже смеркалося, i на стежцi було темно.

Дiйшли до якоїсь будiвлi.

— Отут я ночував, как не було деньог на ночлежний, — показав на будiвлю Роман.

— Бiдненький! — промовила Левантина i схотiла подивитися всередину.

Роман одiгнув гвiздок той, що їм забито було дверцi, i вони ввiйшли в порожнiй партер. Перед Левантиною ледве мрiли в темрявi стiни, а там, у тiй чорнiй пащi, де була сцена, якiсь стовпи… Вони пiдiйшли ближче до мiсця, де був оркестр; хода їх гучно озивалася по дощаному помосту, котилася луною туди, в темряву, i щось там затрiщало, — мабуть, дверi зарипiли…

— Ух, як страшно! — скрикнула Левантина i несамохiть притулилася до Романа.

Вiн знову хотiв її обняти, але вона зараз же повернулася й вибiгла з театру.

— Боже!.. I як тобi не страшно було тут ночувати! — промовила вона, йдучи з їм далi стежкою. — Я б зроду не пiшла сюди, — краще б на вулицi!

— На вулицi полiцiя не дозволить, — нада ховаться туди, куди вона не загляда.

I вiн знову почав розказувати про своє минуле життя в городi, багато прибрiхуючи, казав, що вiн її любить i нiколи не покидав любити. Вона слухала те, i їй згадувалось, як вiн покинув її на поталу, на глум людям, але вона зараз же проганяла вiд себе цi згадки, i вони зникали, а вона впивалася його солодкими словами… Вiн малював їй краще життя. Казав, що незабаром хазяїн дасть йому кращу посаду, вiн одбиратиме аж триста рублiв на рiк, i тодi вони могтимуть жити вкупi.

Левантинi здавалося, що вони могли б жити вкупi й тепер або хоч звiнчатися й тепер, але вона це тiльки подумала, а чомусь не сказала…

В саду було таємно й тихо, високе склепiння з вiт схилялося над ними так захисно-прихильно, i вони були тiльки вдвох, i вона так хотiла йому вiрити. I сама не помiтила, як його рука обняла її стан, i дiвчина не пручалася. Вони йшли, близько-близько притулившись одне до одного. Якась солодка знемога починала опановувати її всю вiд цього доторкання, вiд його ласкавого голосу… I його губи нахилились їй до уст, i, заплющивши очi, вона вiдповiдала йому на поцiлунок…

I вiдразу розгорнулися вгорi вiти, i темне, поважне, високе небо глянуло на їх своїми очима-зорями. I цей погляд мов одразу розiгнав Левантинi мари. Вона вирвалась од Романа, вiдскочила i, простягши поперед себе руки, мов хотiла вiд його оборонитись, скрикнула:

— Нi, Романе, нi! Не займай мене!.. Не хочу!.. Зроду не хочу!..

Вона вся тремтiла. Ще раз сказала: "Не хочу!" — i пiшла швидко, мало не побiгла, назад, мов боячися його, мов утiкаючи вiд його. Вiн поспiшався слiдком за нею, кажучи, що вона дурна, що нема чого боятися. Але вона йшла хутко, нiчого не кажучи, не дивлячись на його.

Незабаром вийшли з саду. Левантина мов заспокоїлася, пiшла тихше. Роман почав говорити про iнше: розказував дiвчинi, що вiн був у театрi, i як там гарно, i що то театр. Вона спершу тiльки слухала його, потiм почала й розпитуватися, зацiкавившися. Про те, що було в саду, вже бiльше не згадували.

Вiн повiв її додому iншими вулицями, не тудою, кудою вона йшла. Як проходили проз один двiр, вiн показав на невеличку хатку:

— Отут я живу.

Левантина нiчого не сказала, тiльки швидше пiшла далi, мов боялася, щоб вiн не повiв її до себе. Як вийшла на свою вулицю, попрохала його не йти вже за нею i швидко дiйшла додому.

Вертаючись Роман од неї, сердився, що йому так не щастило. Але це ще бiльше розпалювало його. Вiн зовсiм не сподiвався, що Левантина буде така вперта. Думав, що як у городi сама собi, то ще краще… Бери, каже, та вiнчайся… Туди к чортам! Саме тепер йому женитись та дiтей заводити.

Але нехай не бришкає! Його рук не мине.

I вiн почав учащати в крамницю — чи не побачить Левантини. Але Квасюк помiтив, що цей парубок не дурно зробився охочий у його купувати, i не став зовсiм покидати в крамницi Левантину. Роман почав тодi стерегти дiвчину на вулицi в той час, як вона мала йти на базар. Вона знала це i боялася тих зустрiчей, разом i бажала їх. Перш нiж вийти з хвiртки, страхаючись, позирала, чи нема де Романа, обходила iншими вулицями, а не стрiвши його, почувалась так, мов її надiя одурила… I сама гнiвалася на себе за те почування…

Але iнодi йому щастило перейняти її. Тодi вiн проводив її до базару, силкуючися спершу завести дiвчину на якi iншi вулицi, щоб довше ходити. I все так гарно до неї говорив i прохав вийти.

Якби вона не бачила його, то їй би легше було: вона б його потроху забувала. Але оцi зустрiчi, оцi втiкання вiд зустрiчей i жаль за їми, оцi розмови й думки, думки про його