Руслан Шабельник - Щоденники ката, Руслан Шабельник

Я підозрював – чим довша перука, тим вище становище господаря в суспільстві, бо головна прикраса барона де Сі спадала нижче за талію, а мій власний, виданий напередодні прийому більш ніж люб'язним дворецьким, нижніми буклями ледве торкався плечей.

Спершу я думав взагалі не одягати його, але дворецький терпляче пояснив, що з'явитися в суспільстві з непокритою головою більш ніж непристойно, маже те саме, що без штанів.

І я вирішив дотриматися пристойності.

Схоже, чутка про моє прибуття вже поширилася. Я був далекий від думки, що прийом організований виключно заради мене, проте – треба визнати – не дуже далекий.

Було цікаво спостерігати реакцію людей. Ніколи не звикну до цього. З одного боку – їм було цікаво і найбільш цікаві намагалися проштовхатися, якщо так можна сказати, в перші ряди. В ідеалі – торкнутися мене. З іншого боку, той, хто підійшов, досить близько ризикував тим, що, як вони підозрювали, думки сміливця можуть бути прочитані. А думки – о-о-о, коли намагаєшся не думати, або думати про щось нейтральне, як на зло назовні лізуть найпотаємніші, найбрудніші таємниці, з тих, що ти сам хотів би забути. Кому як не телепату знати це.

Нарешті, загальний кокон відчуженості та цікавості прорвали, як завжди, жінки. З тих, що молодші і сміливіші. Напевно, тому й сміливіші, що молодші.

– Як долетіли?

– Як вам наша планета?

– Сьогоднішній прийом?

Від загальних питань перейшли до того, що всіх, ну не всіх, але більшість цікавило.

– Правда, що кати ніколи не помиляються?

– Як це, самому позбавити життя живу істоту.

– Я одного разу комара вбила! Це одне і теж?

– А сокирою можете?

– А мечем?

– Інструменти у вас, е-е-е, із собою, або надає, е-е-е, замовник.

– Я чула, на деяких планетах умертвляють шляхом смертельної ін'єкції.

– Яке варварство!

– Чи то у нас – шибениця.

Як діти, вони так спокійно говорили про смерть, наче та ніколи не торкнеться їх. Втім, у шістнадцять років майбутнє життя здається вічністю.

– Пані, пані, прошу вас, дозвольте нашому гостеві хоча б звести дух.

Я обернувся – моєю рятівницею виступила, яка несподіванка, баронеса де Сі.

Треба ж, тепер вона мені посміхалася, і навіть взяла під руку, і повела вглиб зали. Як мало треба, щоб завоювати серце… «красуні». Лише увага інших... красунь. Хоча, серце-то я не завойовував, але думати, що це так – приносило задоволення.

Від баронеси приємно пахло. Дуже приємно. Так би нюхав та нюхав. Від мене не сховалися ревниві погляди деяких кавалерів, які крадькома і явно кидалися на нас. Як не дивно – барона серед ревнивців не спостерігалося, він пиячив біля столу, разом з іншими володарями довгих перук.

Молодші пари кружляли в центрі зали в не дуже складному, але все одно хитромудрому танці.

Сподіваюся, баронеса не потягне мене туди.

Несподівано сильна та гостра, як удар шпаги, емоція кольнула потилицю. Я стрімко обернувся. Симпатичний юнак, володар рідких вусів і досить довгої перуки дивився на мене, на нас.

Схрестивши зі мною погляд, хлопець поспішно відвернувся і загубився серед гостей.

– Пане, е-е-е…

– Руслан, – підказав я баронесі.

– Так, звичайно, пане де Руслане.

– Просто Руслан, без де.

«Красуня» надула губки. Її виправляли, їй це не подобалося.

– Надовго до нас?

Не найкращий початок світської розмови, особливо якщо розмовляєш з катом.

– Поки не знаю. До речі, чому ви віддаєте перевагу? Дорогою я навів деякі довідки. Дворян обезголовлюють, простолюдинів – вішають. І тих, і інших – торжество демократії – можуть колесувати. Але внесіть ясність, хто винуватець, чи винуватця мого вояжу. Якщо простолюдин – можна обставити все пишно, якщо дозволите – урочисто, на площі, при великому збігу народу. Так би мовити – і шоу, і виховний захід. А можна по-тихому, сімейному, подушкою задушити, або шнурком. На деяких планетах – ви не повірите – від матеріалу зашморгу залежить дуже багато. Наприклад, на Маліку шовк використовується виключно для вищого стану – сім'ї правителя та наближених до неї. Бути задушеним шовковим шнурком – о-о-о, це велика честь, на яку ще треба заслужити…

На початку мого монологу баронеса кокетливо підібгала губки. Впродовж, очі все більше округлялися, рот кривився. Не треба бути телепатом, щоб зрозуміти що у «красуні» творилося в душі.

– Наступним за шовком іде – ні за що не вгадаєте – метал. Титанова нитка. Як на мене, так трохи дивна класифікація. Якщо бажаєте почути думку фахівця – кевлар набагато, е-е-е, прийнятніший за шовк. Прекрасний ковзний момент, однаковий тиск по всій довжині.

– Ну досить!

Вона не звикла, щоб з нею так розмовляли. Або відвикла, що по суті те саме.

– Дорогий Руслан, я ненадовго залишу вас, – усмішка могла розтопити лід, але не серце ката.

– Не смію затримувати.

Не чекаючи, поки баронеса відійде на достатню відстань, я подався до виходу. Перуку зняв тільки за дверима. Все-таки – пристойності.

Я спускався.

В підвал.

Під палацом.

Приятель-дворецький з'явився з ранку і місцевим Вергілієм провів мене коридорами та сходами будівлі. Вояж закінчився біля сходів, майже як у день прибуття. Щаблі одного проліта вели вниз, з верхніх ми щойно спустилися.

– Вам туди, – цього разу дворецький показував униз.

Точно Вергілій – той теж водив колами, опускаючись дедалі нижче.

Скільки підземель я перебачив за своє життя… не злічити, та й хто їх рахує. Скільки в'язниць... поспіхом переобладнаних зі старого корівника або збудованих та оснащених за останнім словом техніки. Інші в'язниці більше скидалися на будинки відпочинку, ніж на виправні заклади. Білі стіни, зелень, привітні посмішки на обличчях ввічливого персоналу… втім, хоч як пофарбуй, як не назви – в'язниця залишається в'язницею. І природно, у подібних установах, якщо й виправляються, то одиниці, здебільшого з тих, хто потрапив випадково чи через власну дурість. Основна маса озлоблюється, підвищує кваліфікацію, гроші, зрештою, заробляє…