Олександр Зоря-Заря, Ольга Заря - МарІуполь. Як ми виживали... Хроніка війни., Олександр Зоря-Заря, Ольга Заря
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олександр Зоря-Заря (текст і вірші)
ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Нена́че в сон, руша́ємо в доро́гу.
Хай ві́тер но́сить пил, немо́вби дим.
Наш ко́жен крок – це шлях до перемо́ги,
можли́вість ті́ло й душу́ зберегти́.
Хроніка подій. 28.03.22 (понеділок)
Ранок розпочався з надією та молитвами, пронизаними тихою вдячністю.
8:00.
Завантажились. Завелись. Слава Богу! Із серцем, що стискається від хвилювання, рушили в путь. Стали в колонну до блокпосту. За нами приєдналася машина мого старого знайомого маріупольця Романа Є. Ми разом колись навчалися в Москві. Перекинулися кількома словами, підбадьорили один одного.
Люди також повільно брели обабіч дороги до автобусів, обтяжені сумками, валізами… Багато людей із дітьми...
9:00.
Зліва від нас у полі екскаватор риє щось у далині, біля нього метушаться військові, мов примари. Там, де вчора рили, стоїть уже закопаний танк, як привід у тишині. Неначе забутий серед битв і давніх свар. Стирчить у нього тільки дуло в бік від Бердянська й частина башти.
Дорога здавалася нескінченною низкою перешкод і зупинок, але ми продовжували рухатися вперед.
10:00.
Добралися до блокпосту на виїзді з Бердянська. Перевірили наші документи, зазирнули в машину, і все. Недовго. Поїхали далі.
10:30.
Не встигли від'їхати від Бердянська - селище Азовське і знову блокпост. Виникло питання: вони що, не довіряють один одному? Перевірка документів, огляд, опитування, і поїхали далі.
Дити́на пла́че, се́рце рве́ться в гру́дях…
але́ ряту́ють - ві́ра і любо́в,
які́ пліч-о́-пліч з на́ми йдуть повсю́ди
і в о́чі ли́ху ди́вляться в упо́р.
На кожному кроці дорога ставала все більш випробувальною, і кожен блокпост був новим викликом нашій терплячості та стійкості.
12:00.
Блокпост на перехресті доріг. Контроль у трьох точках. Колона машин розділяється на три гілки, а потім після перевірки знову зливається в одну. Тут усі вийшли з машини. Усі сумки, речі з машини й багажника витягли. Бачив, як у людей забирають дорожній ніж. Не дозволено! Наші речі перетрусили. Один молодий солдатик, який, мабуть, у школі носив портфелі однокласникам, тут відчув себе володарем становища, занурюючись по самі вуха в чужі сумки. А коли випірнав – трохи соромився. Милана почала плакати. Дозволили все скласти назад у машину. Синам наказали зняти сорочки й підняти штани вище колін. Перевіряли татуювання і сліди від зброї.
Кожен блокпост здавався новим бар'єром, через який доводилося перестрибувати, але надія не покидала нас.
14:20.
(Замостя?) Блокпост. Уже думаю, що в кожному селі блокпост. Скільки людей сюди нагнали! Звідки й навіщо? Невже їм нема, що робити вдома? Знову перевірка документів і огляд машин. Здавалося, що нашу машину оглядають не так ретельно, завдяки нашому маленькому захисникові й талісману – нашій внучці Милані.
Повзу́ть, ні́би змі́ї, коло́ни маши́н,
І лю́ди бреду́ть, на́че ті́ні…
Смердя́ть у пові́трі поря́дки чужі́,
яки́х ми трима́тись пови́нні.
Перевірки, зупинки, сумніви, але ми все ще рухаємося вперед, незважаючи на все.
15:00.
Блокпост на перехресті доріг. Машини вишикувалися в ряд. Контролюють їх три групи перевіряльників. У кожної є свій старший і є старший над усіма. У кожній машині, крім документів, перевіряють телефони. На моїх очах у одного чоловіка щось знайшли в телефоні, відвели машину вбік і кудись повели його.
Підійшли й до нас. Солдат із чорно-синьо-червоною пов'язкою і самовдоволеним обличчям наказав викласти всі смартфони й телефони на капот, що ми і зробили. Саме у цей момент його покликали до іншої машини. Там почалася бурхлива бесіда. До нас підійшов старший над усіма (з білою пов'язкою на рукаві) і голосно сказав: "Чого тут стоїте? Їдьте!" Що ми і зробили. Проїхавши повільно метрів 15-20, зупинилися, зібрали все з капота й поїхали далі.
Що да́лі доро́га, то ва́жче…
Росту́ть, як гриби́, блокпости́ –
хтось зу́би стиска́є, хтось пла́че…
Ну як ці знуща́ння знести́?
Кожен крок вперед у цьому світі здається все складнішим і важчим, але ми не зупиняємось.
15:40.
На в'їзді до Токмака нас зустріли суворі постаті блокпоста. Знову перевірка документів, огляд машини, запитання "Куди й навіщо їдете?" … Схоже, що всю захоплену територію встигли «заблокпостити». Відчуття таке, ніби що ближче до фронту, то більше цих колючих блокпостів, що виростають, мов гриби після дощу.
16:00.
Щойно покинули Токмак, як знову натрапили на блокпост. Чи окупанти ніколи не втомлюються? Документи знову на перевірку. Огляд речей у машині пройшов поверхово, але один чоловік з білою пов'язкою на рукаві наказав Валику показати смартфон. Тримав його в руках, вертів, вмикав, щось питав у Валика. Потім вони відійшли в бік від машин, що стояли. Валик повернувся до машини вже без смартфона. "Асвабадітєль" сказав, що Валик живе тут круто і може купити собі ще один смартфон…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «МарІуполь. Як ми виживали... Хроніка війни., Олександр Зоря-Заря, Ольга Заря», після закриття браузера.
