Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

Певна річ, усе це хламіття не могло поміститися ані на піддашші, ані в дідовому кабінеті, а отже, більшість цих речей уже була в цих лабіринтах ще за часів, коли дідова студія була завалена старожитностями. Значить, саме на цьому горищі я малим хлоп’ям проводив свої дитячі розкопки, витягаючи на світ Божий забуті артефакти з часів, коли мене ще не було на білім світі. У ті далекі часи, як і тепер, я, сидячи на цьому ж горищі, винюхував своє минуле. І знову я в полоні Повторень.

Обабіч жерстяної бляшанки стояли дві картонні коробочки, вщерть повні пачками і блоками з-під цигарок. Певно, вони теж були частиною дідової колекції. І, мабуть, дідусь поклав на них чимало сил, блукаючи від одного лахмітника чи вуличного крамаря до іншого, адже в ті часи колекціонування дрібних речей було не так добре зорганізоване, як тепер. Я й гадки не мав, що були такі цигарки: «Mjin Cigarettes», «Makedonia», «Turkish Atika», «Tiedemann’s Birds Eye», «Calypso», «Cirene», «Kef Orientalske Cigaretter», «Aladdin», «Armiro Jakobstadt», «Golden West Virginia», «El Kalif Alexandria», «Stambul», «Sasja Mild Russian Blend». Чудові картинки на пачках, де намальований східний паша з одалісками, візирі — просто як на «Cigarrillos Excelsior De la Abundancia», чи з ошатними англійськими морячками у синьо-білих костюмчиках, з борідками під Георга П’ятого тощо.

А далі — інші пачки, і я немов бачив перед очима, як їх тримають у руках дами: картон кольору слонової кістки, білісінький, яку «Eva “Serraglio”». Пачки з цупкого паперу, зім’яті, покоцані, з-під цигарок, котрі смалив простолюд — «Africa» або «Le Milit» — і котрі нікому б не спало на думку зберігати, якби не добра ласка мого діда, що не гребував порпатися у чужих смітниках і колекціонувати цей непотріб для майбутніх нащадків.

Хвилин з десять я витріщався на розчавлену, роздерту жабу «Цигарки Македонія № 10», три ліри, аж поки у мене не злетіло: «Дуїліо, від «Македонії» у тебе всі пальці пожовкнуть». Я й досі зовсім не пригадував батька, лише згадав, що він палив оту «Македонію», можливо, навіть із цієї самісінької пачки, а мати лаялася через пожовклі від нікотину пальці. «Диви, жовті, як хінінові пігулки». Що ж, побачити батьків образ крізь бліду танінову тінь — не надто значний здобуток, але достатній, аби виправдати приїзд до Солари.

Мої очі не обминули коробочку поруч, її я теж упізнав, бо мене майже збив з ніг сморід дешевих парфумів. Це були перукарські календарики, які й тепер можна знайти на лотках у колекціонерів. Кілька тижнів тому я сам бачив такі на площі Кордузіо. Але ж і дорогі вони тепер, та ще так нестерпно надушені парфумами, що й через півстоліття від них тхне кокотками, кринолінами та декольте, красунями на гойдалках, ошалілими шелихвістками, східними танцівницями й єгипетськими царицями... Дамські Зачіски Давно Минулих Днів. Красуні — Талісмани Удачі. Італійські Зірки: з Марією Дені та Вітторіо Де Сіка, Її Величність Жінка, Саломея. Духмяний Альманах Стилю Ампір з Мадам Сен-Жен, Увесь Париж, «Канкан» — універсальне туалетне мило, знищує мікроби проти скорбута, малярії, сухої екземи (отакої), хтозна-чому з монограмою Наполеона. Перша картинка — імператор Наполеон отримує звістку про неймовірний винахід — мило і дозволяє ним користуватись. А ось і календарик з Д’Аннунціо. Ані крихти сорому у тих цирульників.

Я обережненько ткнувся носом — немов неочікуваний гість у забороненій павутині. Перукарські календарики могли надміру розбурхати дитячу уяву, тому, може, мені до них було зась. Могло статись навіть так, що це горище зробило свій внесок у формування моєї сексуальної свідомості.

Сонце вже припікало у горішні вікна, а я й досі не вдовольнив свою цікавість. Я вже передивився стільки речей, але жодна з них по-справжньому мені не належала. Я почав кружляти кімнатою навмання, аж ось мене привабив старий замкнений комод. Відчинивши дверцята, я побачив, що він ущерть повен іграшок.

Кілька тижнів тому я бачив, якими іграшками граються мої онуки: всі вони пластикові, і переважна більшість працює на батарейках. Коли я подарував Сандро новісінький катер, хлопчик відразу попередив, щоб я не викидав коробку з-під іграшки, адже там, напевно, є батарейка. У мої часи іграшки були дерев’яні чи жерстяні. Шаблі, гвинтівки, що стріляли пробками, невеличкий шолом часів завоювання Ефіопії, ціла армія свинцевих солдатиків, ще купа інших вояків, вироблених з крихких матеріалів: один безголовий, у іншого немає руки, а на їхньому місці стирчить голий залізний дріт, на якому колись тримались пофарбовані глиняні кінцівки. Мабуть, я день у день не полишав своїх маленьких понівечених героїв, повсякчас шукаючи з ними нових військових пригод. На жаль, у ті часи дітей мусили виховувати на культі війни.

Нижче лежали сестрині іграшки, котрих вона, либонь, отримала від мами, а та успадкувала їх від бабці (певно, тоді іграшки ще успадковували від родичів): у ляльок білі порцелянові личка, звабливі губки густо наквацяні рожевим, а щічки палають червоним, як у гарячці. Сукенки на ляльках із тонкого серпанку, оченята млявенько совають туди-сюди, а коли я потрусив одну з них, іграшка навіть промовила «мама».

Порпаючись далі, я зауважив поміж двох гвинтівок кілька надзвичайно кумедних солдатиків: виточені з дерева, рівненькі, вони були зодягнені у червоні кепі, сині гімнастерки і довгі червоні штани з жовтими лампасами, а внизу — коліщатка. Але на відміну від попередніх, ці не були схожі на вояків, радше на кумедних шалапутів з носом-картоплею. Мені спало на думку, що одного з них точно звати капітан Бараболя, з армії Чарівної Країни Достатку. Я не мав жодного сумніву, що їх звали саме так.

Врешті я дістав жерстяну жабу. Варто їй надавити на животик, і вона ледь чутно заквакає. Мені враз згадалось: «Як не хоче молочних карамельок лікаря Озімо, покажи, яка у нас є жабка». До чого тут лікар Озімо з жерстяною ропухою? Кому я її показував? Непроглядна темінь. Треба покумекати. Поки я розглядав і мацав цю жабку, мені несподівано спало на думку, що Ведмедик Анжело помирає. Що то ще за Ведмежатко Анжело?

Яким боком він стосується жерстяної жаби? У серці щось затріпотіло. Я відчував, що ця жерстяна жабка і Ведмежатко Анжело пов’язували мене з кимось. Але мою пам’ять геть висушило, тож, окрім словесних згадок, інших зачіпок у мене не лишилося. Натомість я пробурмотів рядки