Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

Раніше  Веста жодного разу не спускалася в підземні лабіринти, – не було потреби. До того ж без дозволу Володаря шлях туди заборонений, лише Нергал  має владу відкрити браму в нетрі землі, де в безоднях мертвих джерел застигла у вічному сні первісна магія, обплетена мережею могутніх заклять.

Веста стояла в очікуванні на березі річки Іркалли, яка з'єднує світи.

Неті незабаром з'явився. Підморгнувши Весті недвозначно, він вдарив ногою об камінь, що лежав біля води, і на прибережних хвилях негайно з’явився човен з одним веслом, на якому були вирізані невідомі Весті символи.

Неті застрибнув першим і з майже комічною повагою простяг руку.

– Прошу!

Веста гидливо відмахнулася. Тільки-но вона ступила в човен, як той страшно захитався.

Не втримавшись на ногах, Веста з розмаху опустилася на вузьку лавку на кормі – і та жалібно заскрипіла.

Неті оскалився, з силою відштовхнувся веслом від берега, і човен помчав, підхоплений бурхливою течією Іркалли.

Подорож не тривала довго. Попереду з'явилася стіна густого туману. Веста знала, що за нею водоспад, який летить у безодню, але все одно не зуміла подолати страх, заплющила очі і невдовзі почула гуркіт падаючої води.

Струмені води та вітру підхопили її, на мить Весті здалося, що вона  й сама піднялася, перетворилася на легку хмаринку райдужних бризок, – а потім настали тиша і темрява. Веста почула голос Неті:

– А люди й не знають, що  за сила прихована уземному ядрі Це їм не якась там розпечена лава! Якщо прокинеться і вирветься назовні…

Веста перевела дух і розплющила очі.

Човен швидко ковзав дедалі нижче по поверхні вогняних хвиль, під чорними склепіннями обсидіанових печер.

– Чи не ти дозволиш їй прокинутися? – їдко спитала Веста.

Вона зневажала рогатого стража, але не могла позбутися залежності. 

Лише він один давав їй бажане, доводив до знемоги, досхочу насичував її розпалену хіть. 

Тешеб, чиєї любові Веста бажала до нестями, дозволяв тільки цілувати себе, і нічого ніколи не давав натомість.

– Якби я мала таку силу! – Неті мрійливо закотив до неба темно-червоні, злегка витрішкуваті очі.

Човен м'яко тицьнув носом у чорний прибережний пісок. Веста зістрибнула на берег, а Неті залишився в човні.

Веста знала, що її шлях ще не завершений і завмерла, спостерігаючи з терплячою покірністю, як піщані вихори стрімко закручуються біля її ніг, чіпко хапають її за талію, потім за груди, тягнучи вниз.

Замружилася лише тоді, коли пісок закрутився біля її обличчя, забиваючись у ніс, у вічі, позбавляючи дихання. 

І Веста перестала дихати.

Провалившись крізь товщу піску, Веста опинилась на кам'яному майданчику, посеред якого стирчала суха, викривлена ​​осика, трохи підсвічена тьмяним золотистим свіченням, що лилося, ніби нізвідки. Решта простору була занурена в непроникну темряву, в якій нічого не можна було розглянути навіть зором відьми.

Чекала недовго. 

З темряви виступив Нергал, простяг їй вузький як голка кинджал і прозорий флакон із сріблястою рідиною.

Веста мовчки взяла те, що пропонував їй владика підземного світу, наблизилася до осики і з силою встромила кинджал у мертве тіло дерева.

Осика затремтіла, застогнала, розгойдуючись сухими гілками. Веста висмикнула кинджал, пофарбований червоним кольором і швидко занурила вістря у флакон, наповнюючи сріблясту рідину соком мертвого дерева. І за мить кинджал спалахнув у її руках, обернувся  не порох.

– Зілля матиме силу лише до завтрашньої опівночі, – попередив Нергал, –  так що поспішай.

– Не хвилюйтеся, Володарю, я зумію все зробити сьогодні… Дівчисько вже в маєтку…

– Тешеб не повинен дізнатися, що саме я дав тобі це зілля.

– Від мене він ні про що не дізнається, – з поклоном відповіла Веста.

Нергал махнув рукою, і все занурилося в темряву.