Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

Моравець відкладає убік голку з ниткою, великі ножиці та інше кравецьке знаряддя, прибирає свій робочий стіл, обтягнений сукном, розгортає на ньому подвійний аркуш газети, а на цьому аркуші розкладає свою вечерю, на яку, очевидно, вже давно з радістю чекав і яка відповідно до пори року складалася то з невеликої порції білого сиру із зеленого цибулькою, однієї редьки, пари помідорів із цибулею, копченого оселедця або вареної картоплі. Тепер він перекладає дошку для прасування рукавів на ящик, тепер він іде на кухню, тепер дістає пиво, тепер гострить ножа, відрізає скибку від твердої ковбаси, робить великий ковток зі своєї склянки, ребром долоні витирає губи від піни, так чи приблизно так, щоразу однаково, та все-таки трохи інакше, сказала Вера, майже кожен вечір описував я для неї вечерю кравця, і водночас мені частенько нагадували не забувати про мій власний, порізаний смужками бутерброд. Вера, після того, як розповіла мені про моє химерне захоплення такими спостереженнями, підвелася й прочинила внутрішню та зовнішню рами вікна, щоб я міг подивитися на сусідський сад, де якраз розквітнув бузок, такий білий і густий, що у вечірніх сутінках здавалося, ніби в розпал весни випав сніг. І солодкавий запах, що ширився через садовий паркан, а також серп молодика, який вже здійнявся над дахами, відгомін церковних дзвонів у нижніх кварталах міста та жовтий фасад будинку кравця із зеленим балконом, на якому у свій час нерідко можна було побачити Моравця, що, за словами Вери, вже давно помер, побачити, як він розмахує у повітрі наповненою жаринами праскою, ця, а також інші картини вишиковувалися в цілу вервечку спогадів, сказав Аустерліц, переходячи одна в одну, і хоч як глибоко вони були заховані й замкнені в мені, тепер, коли я дивився у вікно, вони знову поставали перед моєю свідомістю в яскравому світлі, так само було й тоді, коли не промовивши ні слова, Вера відчинила двері до кімнати, у якій окрім ліжка з балдахіном, вигнутими стовпчиками й високими подушками, що залишилися від двоюрідної бабусі, ще стояла невелика канапа, на якій я завжди спав, коли батьків не було вдома. Молодик зазирав до темної кімнати, на ручці напівпрочиненого вікна висіла біла блуза (пригадую, що так часто бувало й раніше, сказав Аустерліц); я побачив Веру такою, якою вона була тоді, коли сиділа разом зі мною на дивані й розповідала мені історії про гори Карконоші та Богемський ліс, я дивився на її незвичайно гарні очі, огорнуті в сутінках ніби якимось серпанком, коли вона, дійшовши до щасливого кінця, знімала окуляри з товстими скельцями й нахилялася до мене. А пізніше, коли вона поряд зі мною заглиблювалася у свої книжки, я ще пригадую, що якийсь час лежав із розплющеними очима, під захистом, як я знав, моєї дбайливої вартівниці в колі білуватого світла, у якому вона сиділа. Найменшим зусиллям волі я міг усе це уявити: горбатого кравця, який, очевидно, вже також приліг у своїй кімнатці, місяць, який обходив колом наш будинок, візерунок килимка й шпалер, навіть напрямок тонких, як волосина, тріщинок на кахлях високої пічки. Та коли ця гра мене стомлювала і я хотів заснути, мені було достатньо дослухатися до тієї миті, коли Вера перегорне сторінку своєї книжки; я досі відчуваю, сказав Аустерліц, чи радше відчуваю знову, як то було, коли моя свідомість поступово розчинялася серед квітів і стебел маку на молочному склі дверей, аж поки я чув тихий шелест наступної перегорнутої сторінки. Під час наших прогулянок, вела далі Вера, коли ми вже знову сиділи у вітальні й вона простягала мені обома трохи непевними руками чашку м’ятного чаю, отже, під час наших прогулянок Семінарським парком, Хотковими садами та іншими зеленими куточками ми майже ніколи не виходили за межі нашої Малої Страни. Лише іноді влітку з візочком, на якому, якщо я правильно пригадую, був закріплений маленький барвистий флюгер, ми робили віддаленіші мандрівки, аж до острова Софії, до школи плавання на березі Влтави або до оглядового майданчика на Петршинському пагорбі, з якого добру годину, а то й довше розглядали все місто, що простягалося перед нами, його численні вежі, що їх усі я знав напам’ять, так само, як і назви всіх семи мостів, перекинутих через ряхтливу річку. Відтоді, як мені стало важко виходити з дому і я вже не бачу майже нічого нового, сказала Вера, картини, які так тішили нас тоді, повертаються до мене з усією ясністю, немовби справжні фантазії. Заразом дуже часто у мене виникає таке відчуття, сказала Вера, ніби я знову, як то було одного разу в дитинстві, дивлюся на Райхенберзьку[67] діораму й бачу в ящику, заповненому дивними флюїдами, застиглі в русі фігури, які у незбагненний спосіб саме завдяки своїм надзвичайно крихітним розмірам здаються живими. Ніколи більше я не бачила чогось чарівнішого, ніж картини з Райхенберзької діорами: жовта сирійська пустеля, яскраво-білі вершини Циллертальських гір, що здіймалися над темними хвойними лісами, або та увічнена мить, коли поет Ґете у Ваймарі в пальтечку кавового кольору, що розвівалося на вітрі, сідає в поштовий екіпаж, до якого вже припнуто його дорожній кофр. І ось такі ремінісценції з мого дитинства поєднуються зі спогадами про спільні екскурсії, у які ми вирушали з вулиці Шпоркової. Коли до людини приходять спогади, тоді часом здається, ніби дивишся на минуле крізь скляну гору, і ось зараз, коли я розповідаю тобі про це, сказала Вера, досить мені опустити повіки, як я бачу нас обох, зменшених до розмірів наших хворобливо розширених зіниць, як ми дивимося з вершини Петршинського пагорба на зелений горб, по схилу якого повзе вгору фунікулер, подібний до великої гусені, тим часом вдалині, на іншому боці міста, поміж будинків біля підніжжя Вишеграда виринає потяг, на який ти пристрасно чекав, і повільно, залишаючи за собою довге пасмо білої пари, переїздить мостом через річку. Іноді, коли погода була кепська, сказала Вера, ми йшли відвідати тітку Отилію в її крамниці рукавичок на Шериковій, яку вона відкрила ще до Першої світової й приглушена атмосфера якої змушувала забути всі буденні думки та нагадувала атмосферу якогось святилища або храму. Тітка Отилія була самотньою дівою страшенно крихкої статури. Вона завжди мала на собі чорну шовкову плісовану сукню з накладним комірцем із білого мережива й пересувалася у невеличкій хмаринці запаху конвалій. Якщо вона саме не обслуговувала одну зі своїх, як вона казала, вельмишановних клієнток, то була невпинно зайнята дотриманням встановленого нею та тільки їй одній