Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

теми розлучення. А тоді, буквально за кілька місяців, рак повернувся. Прогноз був невтішний. Чоловік благав її не залишати його самого перед обличчям смерті. Вона погодилася, але тепер відчувала, що опинилася в пастці до кінця його життя. Чоловік наполіг на тому, щоб вони переїхали з Середнього Заходу до Сан-Франциско, аби бути ближче до Каліфорнійського університету з його медичним онкологічним центром. Отже, кілька місяців тому їй довелося покинути всіх своїх друзів у Чикаго, відмовитися від кар’єри адвоката й переїхати до Сан-Франциско.

Ернест ловив кожнісіньке її слово. Його вразило, наскільки історія цієї жінки була подібна до історії вдови, яку він лікував кілька років тому — вчительки, яка саме хотіла подати на розлучення, коли в її чоловіка виявили рак простати. Вона пообіцяла, що не дозволить йому померти на самоті. Та найстрашніше було те, що до його смерті залишалося дев’ять років! Увесь цей час вона незмінно дбала про нього, поки рак поволі поширювався його тілом. Жах! А після смерті чоловіка її охопили лють і жаль. Вона змарнувала найкращі роки свого життя заради чоловіка, якого не кохала. Хіба ж не за таким сценарієм житиме Каролін? Його серце співчутливо стислося.

Він намагався їй співчувати, спробував уявити себе на місці цієї жінки, але відчував опір. Це скидалося на занурення в крижаний басейн. Яка жахлива пастка!

— А тепер розкажіть, як усе це на вас вплинуло.

Керол швиденько озвучила перелік симптомів: безсоння, тривожність, самотність, напади плачу, відчуття, що вона змарнувала своє життя. Їй не було з ким поговорити. Звісно, вона не могла обговорювати це зі своїм чоловіком — вони й раніше не розмовляли одне з одним, а тепер між ними зяяло глибоке провалля. Утім, був один ефективний засіб — марихуана. Після переїзду до Сан-Франциско вона щодня викурювала два-три косячки. Жінка глибоко зітхнула й замовкла.

Ернест пильно подивився на Каролін. Приваблива, сумна жінка з гірко опущеними кутиками губ; великі карі очі, сповнені сліз; кучеряве чорне волосся; довга граційна шия; щільний рубчастий светр, який щільно обтягував гарні пружні груди та з-під якого сміливо проступали соски; спідниця, що облягала стегна; чорні трусики, які виднілися, коли вона поволі схрещувала свої стрункі ноги. За інших обставин Ернест ніколи б не оминув такої жінки, але сьогодні він абстрагувався від її сексуальної привабливості. Працюючи з пацієнтками, він навчився «вимикати» сексуальне збудження й навіть своє зацікавлення ще в медичному коледжі. Якось він цілий день проводив огляди в гінекологічному кабінеті без жодної хтивої думки, а ввечері поводився як справжній ідіот, намагаючись залізти під спідницю до якоїсь медсестри.

Ернест гадав, що він може зробити для Каролін. Чи стосувалася її проблема галузі психіатрії? Можливо, ця жінка просто була невинною жертвою, яка опинилася не в тому місці і не в той час. Поза сумнівом, у юності вона звернулася б до священика, аби той її розрадив.

Та, можливо, йому варто запропонувати їй саме таке заспокоєння. Безперечно, церква має що запропонувати за дві тисячі років своєї терапевтичної практики. Ернеста завжди цікавило, як здійснюється підготовка священиків. Наскільки великим був їхній досвід, коли йшлося про розраду? Де їх навчали цієї техніки? Курс із розради? Курс, присвячений консультаціям на сповіді? Це питання настільки його зацікавило, що Ернест навіть пішов до бібліотеки, аби пошукати літературу, присвячену консультуванню в католицькій церкві, але нічого не знайшов. Іншим разом він запитав про це в місцевій духовній семінарії й дізнався, що їхній навчальний план не передбачає ретельної психологічної підготовки. А якось Ернест потрапив до безлюдного храму в Шанхаї, де йому вдалося пробратися до сповідальні. Він півгодини сидів на місці священика, вдихаючи повітря католицької церкви й бурмочучи: «Відпускаю тобі гріхи. Сину мій, я відпускаю твої гріхи!» Коли ж Ернест вийшов зі сповідальні, його охопили заздрощі. Священики володіли потужною зброєю проти відчаю, від якої не відмовився б і сам Юпітер, тоді як його світський арсенал, що складався з інтерпретацій та заспокійливих фраз, видавався жалюгідним.

Удова, якій він допоміг пережити втрату і яка й досі подеколи приходила до нього на сеанси, аби одержати необхідну підтримку, якось зауважила, що Ернест скидається на співчутливого свідка. Можливо, міркував Ернест, саме таким співчутливим свідком я і зможу стати для Каролін Лефтман.

А може, й ні! Можливо, тут відкриваються можливості для реальної роботи.

Ернест подумки склав перелік аспектів, які варто було б дослідити. По-перше, чому в неї були погані стосунки з чоловіком ще до того, як йому діагностували рак? Навіщо десять років жити з тим, кого не кохаєш? Тут він згадав власний шлюб, якому так само бракувало любові. Якби Рут тоді не загинула в автокатастрофі, чи наважився б він зрештою розлучитися? Можливо, ні. Але ж якщо шлюб Каролін і справді був катастрофою, чому вона не звернулася до спеціаліста з сімейної психотерапії? Чи можна взагалі сприймати її оцінку власного сімейного життя як щиру правду? Можливо, вона таки мала шанс зберегти ці стосунки? Навіщо переїжджати до Сан-Франциско, аби лікувати рак? Більшість пацієнтів приїжджають до онкологічного центру й залишаються там протягом періоду лікування, а потім повертаються додому. Чому вона так покірно відмовилася від своєї кар’єри і друзів?

— Каролін, ви довгий час перебували у пастці — спочатку це був ваш шлюб, а потім шлюб і водночас моральні страждання, — наважився висловити свою думку Ернест. — Чи шлюб проти моральних страждань?

Керол спробувала енергійно закивати на знак згоди. «Оце розумник, — подумала вона. — Може, варто впасти перед ним на коліна?»

— Знаєте, я б хотів, щоб ви надали мені більше інформації. Розкажіть мені все про себе, все, що, на вашу думку, я мав би знати. Це допоможе нам краще зрозуміти вашу непросту життєву ситуацію.

«Нам, — подумки зауважила Керол. — Гм-м, цікаво. Вони такі спритні, так вправно закидають гачок. Минуло п’ятнадцять хвилин сеансу, і вже з’явилися “ми” і “розкажіть мені все”; скидається на те, що “ми” вже вирішили, що розуміння “непростої життєвої ситуації” може все врятувати. І йому треба знати все-все. Звісно, без поспіху. Та й навіщо поспішати, коли отримуєш сто п’ятдесят доларів за годину? Рівно сто п’ятдесят доларів — жодних п’ятдесятивідсоткових авансів, юристів, конференц-зали, офісної бібліотеки, асистентів, навіть секретарки немає».

Вона подумки змусила себе повернутися до Ернеста й почала згадувати свою історію. Найбезпечніше говорити правду й не виходити за певні межі. Звісно, міркувала вона, Джастін був надто зацикленим на собі, щоб розповідати психотерапев­тові деталі з життя своєї дружини. Що менше вона брехатиме, то переконливіше звучатиме її розповідь. А тому Керол вирішила приховати тільки правду про свою освіту: замість Університету Брауна і Стенфордського юридичного коледжу вона розповіла про Інститут Редкліффа та юридичну школу в Чиказькому університеті. Відтак просто розповіла про своє дитинство, зокрема про матір, яка повсякчас перебувала в розпачі. Вона працювала вчителькою початкових класів, і їй так і не вдалося опанувати себе після того, як від неї пішов чоловік.

Спогади про батька? Покинув родину, коли їй було вісім. За словами матері, коли йому виповнилося тридцять п’ять років, він просто-таки збожеволів і закохався у неохайну гіпі, покинув усе, що мав, кілька років валандався за гуртом «Grateful