Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Серце підступно защеміло, але я акуратно поскладала речі до чохлів й прилаштувала на задньому сидінні мишки та розуміла, що вони помнуться. Це знову нагадало мені, що з «іграшкою Лего» треба прощатись. У цьому Латуш мав рацію. Рієлторка Діана Ковтун може дозволити собі хоч Теслу. Але достатньо буде чогось скромнішого, хоча й зручного. Пізніше я подумаю й над цим!

Я повернулася до центру відпочинку, перевдяглась і привела себе до ладу. Тепер пішла перекусити в ресторан. Хотіла навіть на удачу взяти сухого, але ж я сьогодні ще буду за кермом. Тому безалкогольного коктейлю буде досить. А ще кілька ніжних екзотичних страв давали розуміння, що шеф у цьому ресторані неймовірний...

– Вітаю яснооку пані з хорошим днем! – почула я вчорашній голос і розвернулася.

– Навзаєм і Вас з хорошим днем, Микито! – відповіла я господарю зелених просторів. – Тільки хотіла попрохати книгу відвідувачів, але Ви перехопили задум гості. Хто Ваш шеф-кухар: чарівник чи маг? Бо страви так притягують, що вже не відірвешся.

Граційним жестом вдячності, він нахилив усміхнене лице. Ох і красивий дядько цей Микита! Такий собі французький джентльмен. Шикарне сиве волосся доглянуте бездоганно. Грайливі карі очі, що поглядають з-під пухнастих вій і витончена борідка та пухкі вуста, приховані вусиками. Одягнений доволі офіційно: світлий костюм, темна футболка та дуже вишукане шкіряне взуття. В думках я вже дала йому ім’я «сивий граф». А ще він підійшов би як герой романів...

– Я щиро дякую і передам йому, – стримано відповів мені чоловік. – Але він у нас не один. Для одного роботи забагато. Ми довго підбирали групу. Та наразі створеним тандемом задоволені, адже їх співпраця нам дарує ось такі відгуки гостей-принцес. Діано, не судіть за моветон, та Ви до нас надовго?

– Оце так запитання? А що уже набридла? Я ж тільки одну ніч вслухалась в солов’їні співи. Для рядового жителя столиці – це незрівнянне задоволення й релакс. Напрочуд добре відпочила. Спасибі, що один клієнт сказав про Ваше надзвичайне місто, де почуваєшся живою. А моя справа навпаки дає ефект конячки, що тягне ноги по асфальту, – ця алегорія була незграбна, але на жаль, дуже доречна.

«Граф» посміхнувся і доволі ґречно відповів:

– Я знаю хто така Діана Ковтун.

Цей чоловік мене вже вдруге здивував і мої брови знову злетіли:

– У Вас живуть мої клієнти? Невже моя «продажна справа» іде попереду аж так далеко?

– Так, дехто Вас тут знає. А ще у нас заведений порядок, що співробітник (при оформленні гостей) шукає базами їх статуси. Звичайно, для загальної безпеки. Виходить зараз я розкрив службову таємницю. Та думаю, що провідний рієлтор «Новосела» й сама, наче криниця таємниць.

– Микито, перехвалите мене. А на питання: чи надовго? Доки не виженете. Так піде? Жартую, звісно. Я в відпустці, але потрібно дещо поміняти у власному житті. Я про житло. Тому не на морях, а тут. Хоча у Вас не гірше. Знайду собі будинок і вмить покину це чарівне місце, – тепер і я розкрила таємницю.

– Прикольно, що рієлтор шукає дах над головою. А як з комісією? Будете ділити, чи просто віддасте колезі? – з цим Щедриком розмовляти, як плисти на хвилях, на диво легко.

– Ого! Ви в курсі наших справ. Чи може працювали у цій сфері? – купилась я на жартівливий стиль розмови.

– Ні, особисто я не працював. Товариш, що допомагав оце усе купити. А взагалі наш бізнес схожий: такі ж вибагливі клієнти, замовлення та дещо ризик. Відносно даху Ви не пожартували, Діано? Питаю, бо збираюся продати мамин будинок. Тут, недалечко. Вона з країни поїхала, а дім стоїть і чекає на господиню. Такий собі жіночий замок. Якщо бажаєте, можу показати. Чи у Вас інші плани?

– Так, плани є, але я обов’язково подивлюся, – погодилася я й подумала, що так поводжуся не з кожним чоловіком.

– Тоді навіщо відкладати, поїхали відразу? У мене є трохи часу. Не переймайтеся про дрібниці. Ланч коштом закладу, – кивнув він офіціанту.

Ми сіли у його сріблястий Jaguar XF і я подумала, як дивно виглядає Діана Ковтун у своїй машинці. Але ж я тільки починаю виправлятись.

Ми розігнались по одеській трасі й проїхали буквально поворот. А потім він звернув з центральної дороги та скоро зупинив авто біля воріт, прикрашених клубком гадюк. Та це лиття не виглядало дурним чи диким, а дійсно пасувало до жіночого прихистку.

Микита відчинив своїм пультом і ми заїхали у двір. І знову затишок навколо! Я бачу стільки нерухомості, що можу просканувати її наскрізь. Але цей світ був ідеальним та притягував.

Двоповерховий дім з мансардою. Червона черепиця на даху, а стіни – надсучасна облицювальна цегла. Таке я бачила й продавала, але собі у володіння подібну розкіш поки не планувала.

– Микито, як тут багато квітів. А хто ж за ними доглядає, якщо мама поїхала? – вилізло з мене село, але господар приємно посміхнувся й пояснив:

– Наш садівник, із центру. Це його давня пристрасть – моя матуся й квіти. Вони як сядуть бувало тут на терасі, то відриваються у грі в покер до опівночі. Та ще й на гроші, уявляєте собі?

– Щаслива Ви людина, пане! – тяжко зітхнула я. – А ось у мене була Магда-опікунка та й та пішла з життя, з чужої волі...