Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

До вечора Кирило Латуш залишив Україну. Звичайно, як нормальний син, він часто розмовляв по відеозв’язку, любив своїх батьків та сумував за рідною домівкою. Але коли в його житті з’явилась дівчина з блакитними очима, він відклав всі поїздки та жив посеред Української столиці солодким і насиченим життям. Щасливий рятувальник вже збирався познайомити наречену з батьками та готуватися до весілля. Як раптом у найприємніші часи невідома й могутня сила розірвала щастя на шматки. Сумними й порожніми очима дивився Латуш в ілюмінатор та волів ні про що не думати.

Тим часом я була серед знайомих. Приїхала додому, хоча від нього залишились тільки вишні й кущі бузку. Мої торішні покупці встигли побудувати на ділянці гарний дім, а наш старенький, розбили.

Доброзичливі люди запрошували мене залишитися у них на ночівлю, але я ввічливо відмовилась, сіла до авто й помчала трасою невідомо куди. Їхала своєю малечею та розуміла, що вона мене дратує. Тепер я дійсно хочу нормальне швидке авто. Всередині наче щось надломилося й перетворилось на камінь. Я більше не любила тендітну простоту.

То де ж заночувати? І я махнула до спа-центру, що так сподобався мені минулого разу. Він виявився вельми різнобарвним. Посеред гаю, вдалині, розкинувся осяяний вогнями готельний комплекс. Далі простягалося поле для гольфу й полігон для пейнтболістів. Ну, басейни я вже бачила, а ще тут були тенісні корти та невеличкі ресторанчики на всі смаки. Оце так розмах!

Я зарулила на стоянку й почула... солов’їний спів. Не може бути! Але то дійсно співав соловейко. Мені дали ключі від номера й скоро я вже стояла на балконі та милувалася зеленим гаєм і продовжувала слухати пташиний спів. Хмаринки розійшлися й тепер на небо висипали зорі. Лагідний і теплий червневий вечір підказав, що я страшенно голодна. А тому зібралася й пішла шукати: чого б смачненького поїсти?

Як же тут гарно навколо! Не дуже пихато, скоріше затишно й привітно. Я обрала невеличкий тихий заклад під зорями та замовила легкі вечірні страви. Тільки не встигла оцінити місцеві кулінарні шедеври, як почула чоловічий голос:

– Щиро вітаю Вас, шановна пані! Власник комплексу, Микита Щедрик, до Ваших послуг. Хотів подякувати за довіру, у статусі постійного клієнта. Я дуже сподіваюсь, що Вам у нас сподобається. Не смію більше заважати. Приємного відпочинку й смачного!

Я високо підняла брови й не розуміла: це увага чи зухвалість? Ну добре, що такий ввічливий власник! Але невже він особисто вітає кожного клієнта? Так, послуги тут недешеві, тому господар звісно дуже радий. Тільки я страшенно не люблю нав’язливих реверансів. Вичавила з себе посмішку, кивнула й не сказала ані слова. Слава Богу, він чемно зник.

Після смачненької вечері поспішила дослухати спів солов’я, але він теж зник. Мабуть налякали, бо ввечері народу тут набагато більше. Сказати, що галасно не можу, але й не тихо. З кортів чутно монотонні звуки співпраці ракетки й м’яча. Десь вдалині музика та радісний сміх.

Я відчула умиротворіння, позіхнула й лягла. Постіль тут була краща, ніж у мене. До цього я страшенно вибаглива! Та бачу, що господарі дійсно дуже старанні й повністю відпрацьовують заявлені кошти. Я випила легке снодійне, бо після всіх хвилювань та думок про втрачене щастя сама точно заснути не змогла б.

На відпочинку сни я бачу. Коли не загнана, наче лоша, тоді й до голови приходять якісь заплутані образи. Думала, що прийде Латуш, але прийшла моя віщунка. Можливо це тому, що я з’їздила на місце нашого колишнього проживання, де її душа літала часом?

Сивіла зовсім не змінилась. Звичайно ж у моїх думках! Провидиця осудливо дивилася на мене та не промовляла вголос ані слова, хоч я чула її й так:

«Дитино! Ти уже доросла, але ще така дурна... Чому не бережеш сил душі своєї? Вона у тебе й так хворіє, а зараз зовсім квола та не вірить у могутність долі. На жаль, ти вже звернула з рівненької дороги, залишилась лише крива. Я весь час бачу тебе, але допомогти не можу. Ти думай про мене і знай, що я поруч. Не чіпай старого, залиш усе як є та чекай на зміни».

– Магдо, зажди, будь ласка, не йди! Я серед світу знову самотня... Скажи: чи добре там, на небі? Може й мені туди піти? – борсалась я, була думками десь далеко та гірко схлипувала в чужій постелі. А відлуння голосу Магди шепотіло мені:

– Сюди... поки... не йди...

Розділ 25. Прихисток

З відкритого вікна в кімнату долинав чарівний спів пташок. А ще духмяні аромати медових трав і ніжних квітів... Я виспалася дуже гарно. Хоч кажуть, що на новім місці людині спиться не найкраще.

За звичкою я простягнула руки до іншої подушки та раптом згадала, що знову самотня. Важка й недобра гіркота давила зсередини. Її там було так багато! Розбите Кохання, смерть Магди, загарбниця Софія. І все це зробилося зі мною за один-єдиний рік життя. А раніше було майже добре.

Та плакати я не збиралась. Негоже злій Діані пригадувати... Як там Магда казала уві сні: рівну дорогу? Та де ж вона та рівна, коли вся крива? Тоді навіщо сумувати? Буду якось жити далі, а Він нехай живе своїм життям.

Замовила собі нагору подвійну каву й сирники в сметані. І коли гарненька покоївка принесла смакоту на таці, я раптом згадала мрію про власний дім... А чом би й ні? Дивись, як гарно навкруги - птахи співають, в соковитих травах ховаються бджілки. І все воно твоє!

Немає сусідів, тарганів та дороги поруч, де мчать задимлені й гучні авто. Діано Ковтун – та ти ж геній! Якщо вже й Магда підказала, що рано мені йти на небо, тоді піду вперед. Зміню навколо себе все та не залишу жодної деталі, котра б нагадувала про позичене в іншої Кохання.

Я миттю вихопила з кейса улюблений планшет і почала, нестримно й планомірно, шукати собі дім. Як же приємно працювати ось так: посеред ліжка, без макіяжу та без столу і без клієнтів чи начальства. Сиджу собі в готельному халаті, нікуди не поспішаю, нікого не чекаю й сама творю своє майбутнє. Таке життя мені подобається!

Жадібним поглядом я назбирала спочатку аж десять варіантів. Але після перемовин з колегами по цеху, залишила до перегляду лише два.

Я з’їздила додому, в місто, аби перевдягтись та взяти одягу на час відпустки. Негоже такій ладній пані ходити весь час в одній сукні. Що думатимуть постояльці центру? Та ось побачила, що на журнальному столику лежать ключі й моя записка. А, значить, Латуш вже тут побував та прийняв усе як слід. Звичайно телефонував, але навіщо нам переливати з пустого в порожнє? Один раз обірвали по живому і ВСЕ! Крива дорога так мене навчила.