Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Ось тільки я зробила зовсім інакше. Пішла до кухні, взяла в холодильнику Мартіні, великий келих й сіла пити... А як ще вивільнити з себе той жах? Покінчити з життям? Але ж це гріх! І Магда прокляне мене з того світу.

Я випила з пів літра та була п’яна, мов чіп. Взагалі-то я людина непитуща. Ні, по пивку з Кірою та під тараночку – це ми робили. Але ось так на самоті пів літра? Зовсім з глузду з’їхала!

Хвилиночку, а коли він прилітає? Так завтра! Я вже й приготувалась. Набрала в супермаркеті продуктів, щоб влаштувати святкову вечерю. Гарне склалося свято! Виходить щаслива сторінка мого життя раптово завершилась?

Невже відразу і відмовишся від найріднішого на світі? Купишся на той дешевий відосік та перекреслиш ваше світле Кохання? Діано, зупинись!!! Якби ж я вміла зупинятись.

Розділ 24. Відпустка

– Ковтун, що це таке? Поясни, будь ласка! – незадоволено махнула рукою на екран Хрульова. То вона заглянула до своєї пошти та побачила мою заяву про термінову відпустку. – У тебе що угоди закінчились?

– Угоди є, але такі, що можна відкласти. А от здоров’я не залізне. Я майже рік в агенції й ні разу не брала час для відпочинку. Та й подорож у мене зірветься, – неймовірно натурально брехала я начальству і вона здалася:

– Ну, якщо подорож? А чому ж ти не казала? Немає невідкладних справ, то їдь. Ми вже якось пересидимо без тебе. А наскільки їдеш?

– Думаю, десь на місяць, – бовкнула я та не могла стерпіти, щоб не розсміятися з виразу обличчя директорки.

– Тобто, на місяць? Де таке бачили? – від подиву та обурення пика Хрульової витягувалася дуже смішно.

– Жартую я! Законні два тижні й не більше. Щасливо зоставатись! Я там для Жанни залишила дещо, щоб зовсім з кріслом не зрослася, – кивнула я й збиралася вийти.

– Це молодець! Дякую. Ти – наша краща пісня. Але надовго не зникай.

Всі квіти в горщиках я віддала сусідці й подарувала їй, за догляд, нову праску. Бабуня як побачила те диво сказала, що свої повикидає, а мої займуть на підвіконнях найсонячніші місця. Та мені такого не треба було, просто полити кілька разів на тиждень і все.

Куди їду, я нікому не сказала. Ясно, що немає в мене ніякої подорожі. Взагалі знову нікого й нічого немає! Ні життєвих планів, ні перспектив. Він був один, наче сонце, що сяяло вдень і вночі. А тепер настала безпросвітна пітьма.

За довгий і страшний, насичений та дивовижний рік я ще ні разу не була у себе вдома. Це я про те село, де мене виростила Магда. Воно знаходиться недалечко від столиці, але таке ж безталанне як і я. Бо виглядає стареньким та непрестижним і не будують там чомусь свої вілли новомодні пани.

Я сіла до вірної мишки та й поїхала в минуле. Адже воно залишилось єдиним справжнім у житті розтоптаної та нещасної Діани. Ще кілька днів тому я марила неземними планами поруч з Ним. Але прохання маленького хлопчика закреслило всі блаженні сподівання. НАС більше не було на землі!

Цікаво: це мене доля митарить чи карма така? А, може, просто я дурна навіки? Бо сіла в машинку та помчала світ за очі, а як же Він? Той світлий чоловік, що винен лише в доброті своїй? Що відчуває рятувальник Кирило Латуш, коли отетеріло вдивляється в страшні рядки:

«Прощай. Я пам’ятатиму завжди, як врятував і як кохав. Але у тебе є дитина. Залишся у родині. Я більше не твоя Діана...»

Мужній і нещасний, він нічогісінько не розумів й ці промовисті слова його вбивали. Бідолашний встав, оглянув рай, що вже не існував. Поклав на записку ключі та вийшов, гримнувши дверима. А ті покірно замкнулися для нього назавжди. Він ще не вірив у страхіття, що накотилося, й годинами набирав всі мої номери. Але дурнувата рієлторка заблокувала його контакт скрізь і знедолений чоловік ніяк не міг достукатися до мого розуму.

Він виконав мій наказ та повернувся до родини. Але не назавжди, а щоб зібрати рештки своїх речей. Інга піднесено бігала по квартирі й накривала на стіл. Вона чомусь була весела й говірка. Та й хлопчик, після відпочинку з татом, мав гарний і здоровий вигляд. А Латуш склав все необхідне у свою валізу, що забрав від мене й присів до сина:

– Івчику, пообіцяй мені, що будеш добре їсти й спати. За мною не сумуй. Таткові треба поїхати до дідуся й бабусі. Ми ж гарно відпочили, правда? А ти мені надсилай свої малюнки, згода?

– Куди це ти зібрався, Латуш? – здивувалася Інга.

– Дивись тут за малим! Якщо спаскудиш те, чого досягли лікуванням – краще не знати, що я з тобою зроблю. А як дізнаюсь, що курила в кімнаті, вивезу в ліс і спалю живцем. Ти мене зрозуміла? – по-своєму відповів їй колишній чоловік і голос його був грізним до невпізнанності.

– Та зрозуміла я, тільки не все. Чому це ти зібрався до Вільнюса? Що твоя шльондра вже й зрадила? Гаряче бабисько! – тільки й встигла сказати вона. А Кирило відчайдушно замахнувся й зупинив кулак біля самісінької голови.

– Ні-ні! Не чіпай... Їдь куди захочеш. Навіщо воно мені? Синочку, сідай до столу, – злякано белькотіла Інга та все ж раділа. Нехай у неї не вийшло повернути собі колишнього, але бажаного результату вона все одно досягла. Щасливці «побили тарілки» та й розбіглися, а це вже перемога! Хоч насправді - то була чорна підлість.