Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

можеш її знати, але не мусиш. Марія фон Шлессер останнім часом не потрапляла в газети й не дуже часто вибиралася до Києва. Тим більше навряд чи зупинялася тут.

— Чим наші апартаменти погані?!

— Я не сказав, що погані. Дружина... вдова барона фон Шлессера не лишалася в місті. Їй зручніше в родинному маєтку. Звідти й назад її доставляє шофер.

— Чому ж тоді я повинен її згадати, Платоне Яковичу? Чому вашу знайому взагалі занесло в наші палестини?

Жоржик поволі опановував себе.

— Ось за тим я й провідав тебе, любий друже. — Платон підморгнув. — Знатну даму привіз сюди шофер на «кадилаку» однієї з останніх моделей. Бариня звеліла пильнувати авто, видала гроші, дозволила відлучитися до найближчого трактиру. Пояснила: має зустріч із приятелькою тут, у вашому ресторані, й не знає, як довго правитиме з нею жіночі теревені. Шофер чекав понад годину. Хазяйка вийшла з парадних дверей і, як сказав, виглядала схвильованою. Звісно, не його, шофера, собаче діло, з ким здибалася бариня й про що балакала.

— Не моє теж, — вставив Жоржик.

— Згоден, тебе ще бракувало. Але той самий шофер, звуть його, до речі, Юхимом Дроздом, без задньої лихої думки обмовився: того разу хазяйка не вперше приїздила у «Версаль». Від початку року — вчетверте. Навідувалася й раніше, та не важливо. Питання до тебе, любий старий друже, дивовижно просте. З ким тут, у готельному ресторані, зустрічалася Марія фон Шлессер і чому саме тут?

— Не знаю. — Інформатор подався назад, відвернувся, мовби щось шукаючи під стійкою.

Чечель мовчав.

— Не знаю! — повторив Жоржик, уже нервуючи. — Попитайте краще он там, у ресторані. В халдеїв-офіціантів, у метрдотеля. Я ж не обслуговую там, у залі. Я тут обслуговую.

— Зараз — саме по обіді, — нагадав Платон. — Ресторанні вікна виходять на вулицю. Вони не запнуті. У залі майже нікого нема, сюди стікаються ближче до вечора. Двох дам, тим більше які облаштували там місце постійної зустрічі, важко не помітити й не запам’ятати. Ми давно знайомі, Жоржику. Витри піт з лоба. Він виступив, щойно я спитав про даму.

— Я поняття не маю, як її звуть! — вичавив інформатор.

— Отже, розумієш, про кого мова. Чому злякався?

— Поруч із вами боязко, кажу ж...

— Ти заспокоївся. Потім знову напружився. І в піт від моєї появи тебе не кидало. Жоржику, ти ж сам не хочеш, аби ми вдвох розпитували офіціантів. З ким зустрічалася баронеса фон Шлессер у вашому ресторані? У тебе пам’ять чіпка, тому й агент ти корисний...

— Цитьте! — Жоржик знову подався вперед, тепер уже благаючи. — Платоне Яковичу, не губіть. У мене діток двоє, в жінки десь сухоти взялися...

— Знаю.

Чечель не зводив із Жоржика важкого погляду.

— Не відаю, з ким вона зустрічалася, — вичавив інформатор.

— Знову ти за рибу гроші.

— Та почуйте ж ви мене! — Інформатор схопив Платонову руку в свою, стиснув. — Знаю, про кого говорите. Тільки справді не знаю, з ким та дама зустрічалася. Якщо з подружкою, як каже, — то не в нас. Тут вона жодного разу не лишалася.

— Оце вже цікаво. — Платон різко збавив оберти, трохи подумав. — Кажи, коли вже почав.

— Їй передавали через мене записки, — здався Жоржик і одразу зіщулився, мовби зіщулився на очах. — Моє діло — віддати. Ми з вашою знайомою не говорили навіть. Підходила, віталася. Уже знала, записка в конверті чекає. Одразу кажу, Платоне Яковичу, — конверт завжди заклеєний був. Не міг прочитати нічого, навіть якби хотів. А коли знати, від кого носять, то й бажання нема.

— Та-ак! — протягнув Чечель, відчувши, як усередині пішло щемливе тепло. — І від кого ж послання?

— Я проводив даму рестораном до чорного ходу. Щоразу вона давала мені й метрдотелю по п’ять рублів. За такі гроші не можна — треба — слухатися й мовчати. Потім так само верталася, кивала на прощання, виходила надвір через парадне.

— Жоржику, ти не дочув. Хто передавав конверт?

— Коли дама провернула такий фінт вперше, я з цікавості запитав знайомого, з кухні. Двері там виходять у двір, до смітників. Звідти можна вийти на вулицю. Там чекала коляска з візником. Ми ще посміялися: до полюбовника мосьпані бігає, від чоловіка ховається. Щоразу так, думаю, вона діяла.

Чечель стиснув кулак, легенько стукнув по поверхні стійки.

— Не крути, Жоржику. Сказав «а» — кажи «бе». Написав «і» — став над нею крапку.

— Кучеряво промовляєте, Платоне Яковичу. Я вже й забув...

— Я тобі зараз дещо інше нагадаю, — просичав Платон.

Інформатор зиркнув на кулак.

— Почує хтось, що я вам оце сказав, — діточки мої сиротами будуть. Не губіть, Платоне Яковичу. Не губіть... — Він по-дитячому шморгнув носом. — Посланець завжди був один. Як з’явиться — все, сигнал: дама навідається по обіді. Полтину за послугу додавав. Вертлявий такий, з більмом на лівому очі. Його так і називають — Митя Більмо. — І видихнув нарешті, остаточно й безповоротно капітулюючи: — Один із підручних Апаша.

Розділ 17

Дещо про честь мундира

Київ, на вулиці Михайлівській

втомобіль загородив собою дворик.

Кам’яниці тут щільно тулилися одна до одної — щойно біля Володимирської гірки почалася забудова, земля скочила в ціні. Тож будинки росли не вшир, а вгору, сягаючи шести поверхів. Хоч не хоч доводилося тіснитися, якщо кортить жити в престижному місці, через те забудовники економили на просторі дворів. «Даймлер» привертав увагу, хоч де лишити: біля бровки хідника чи біля потрібного будинку. Та Платон вирішив усе ж заїхати. Зупинятися там, де вулиця хилилася вниз, ризиковано — раптом машина покотиться, гальма слабенькі.

Тепер аби Захарченко був удома.

Старий сищик жив на першому поверсі, і не лише Платон — усе розшукове відділення знало: Іван Макарович отримав помешкання на Михайлівський як подарунок від генерал-губернатора за вірну службу. Знак поваги мав би лестити Захарченку. Натомість він бурчав: недалеко Царська площа, парк, кафешантани, Хрещатик гуляє щоночі. Навіть у глибині вулиці не маєш спокою — гармидер часом сягає аж сюди, звуки нічного життя заносить і крізь щільно зачинені вікна, мов той протяг — крізь шпарини. До всього одне вікно виходило на пагорб, тож, нарікав старий сищик, у залі постійні