Джордж Мартін - Борва мечів

з іншого боку: який він мав вибір? Повернутися сходами угору і вийти крізь головну браму? Якби ж то.

«Хайме б не боявся» — спало Тиріонові на думку. Але потім він згадав, що саме зробив Хайме, узявся за євнухову руку і дозволив провести себе крізь чорноту, рухаючись услід тихому човганню шкіри по каменю. Варис ішов швидко, час від часу шепочучи: «Обережно, тут попереду три сходинки» або «Тут прохід хилиться донизу, пане мій».

«Я прибув до замку Правицею Короля крізь головну браму на чолі загону вірних мені людей» — подумав Тиріон, — «а вибираюся, наче щур у пітьмі, тримаючись за павучу лапу».

Попереду з’явилося світло — надто блякле для денного. Воно швидко наблизилося і перетворилося на склепінчасту пройму, зачинену ґратами. Варис видобув ключа, і вони ступили до малої круглої комірчини, звідки вело п’ятеро дверей, також заґратованих. У стелі зяяв отвір, до нього стіною збігала вервечка щаблів. З одного боку стояла жарівниця у подобі драконячої голови. Вугілля у роззявленій пащеці чудовиська вигоріло, але жарини досі блимали тьмяним жовтим сяйвом. Хай яке вбоге, світло дарувало розраду після суцільної пітьми проходів.

У комірчині на перехресті більше нічого не було, але на підлозі Тиріон помітив триголового дракона, викладеного червоними і чорними плитками. Якусь мить Тиріон морщив лоба, згадуючи, а тоді допетрав: «Це ж те саме місце, про яке казала Шая, коли Варис уперше привів її до мого ліжка».

— То ми під Баштою Правиці?

— Саме так.

Закляклі завіси обурено зарипіли, коли Варис потягнув на себе давно зачинені двері. На підлогу полетіли пластівці іржі.

— Оцим шляхом ми вийдемо до річки.

Тиріон повільно наблизився до щаблів, пробіг пальцями по найнижчому з них.

— А оцим я потраплю до моєї опочивальні.

— Тепер це опочивальня вашого ясновельможного панотця.

Тиріон глянув угору.

— Як високо тут лізти?

— Пане мій, ви заслабкі для такої необачності! Ще й часу бракує. Треба тікати.

— Я маю справи нагорі. Як високо туди лізти?

— Двісті й тридцять щаблів. Але якщо ваші наміри…

— Двісті й тридцять щаблів, а тоді?

— Тоді ліворуч веде прохід. Але ж послухайте…

— Чи далеко звідти до опочивальні? — Тиріон поставив ногу на нижчий щабель.

— Не більше як шістдесят стоп. Тримайтеся однією рукою за стіну, і відчуєте двері. До опочивальні ведуть треті.

Варис зітхнув.

— Але ви, пане мій, чините нерозумно. Ваш брат повернув вам життя. Невже ви бажаєте викинути його геть, а заразом і моє?

— Єдине, Варисе, що я наразі ціную менше за своє життя — це життя ваше. Чекайте на мене тут.

Тиріон обернувся до євнуха спиною і поліз угору, мовчки рахуючи щаблі.

Крок за кроком він занурювався у пітьму. Спершу Тиріонові ще було видно неясні обриси щаблів, за які він хапався руками, і груба сіра поверхня каменю під ними. Та чимдалі вгору пітьма густішала. «Тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять.» На тридцятому руки затремтіли від напруги, ще й груди сперло; довелося перепочити і відсапатися. Тиріон зиркнув униз і побачив тьмяне світло, майже затулене його власними ногами, а тоді продовжив шлях. «Тридцять дев’ять, сорок, сорок один.» На п’ятдесятому ноги вже горіли. Драбина лякала свою нескінченністю, здавалася нездоланною. «Шістдесят вісім, шістдесят дев’ять, сімдесят.» На вісімдесятому щаблі спина перетворилася на суцільну гризливу муку. Але він не припиняв руху, сам не знаючи, навіщо. «Сто тринадцять, сто чотирнадцять, сто п’ятнадцять.»

На двісті тридцятому щаблі у колодязі панувала суцільна пітьма, проте ліворуч відчувався плин теплого повітря, схожий на подих якогось великого звіра. Тиріон незграбно намацав підлогу і збочив з драбини у прохід. Той виявився ще тіснішим за колодязь — людині звичайного зросту довелося б рачкувати, але Тиріонові вистачило місця випростатися і піти на двох. «Нарешті знайшлося хоч щось, навмисне збудоване для карликів.»

Чоботи тихо човгали по каменю; йшов Тиріон повільно, рахуючи кроки, мацаючи стіни у пошуках пройм. Скоро йому почулися голоси — спершу глухі та нерозбірливі, потім доволі чіткі. Він дослухався: двоє батькових стражників жартували про Бісову шльондру, смакували, як солодко вони б її уграли і як відчайдушно вона мала жадати справжнього чоловічого прутня замість крихітної карликової цюцюрки.

— В нього пуцька ще й крива, мабуть, як той гачок! — дурнувато реготав Люм.

Далі розмова перескочила на те, як саме Тиріон помре на ранок.

— Скиглитиме, як баба, і благатиме про змилування, кажу тобі! — наполягав Люм.

Лестер заперечував: карлик стріне сокиру відважно, як лев, бо Ланістер є Ланістер. Стражник ладен був поставити на нього свої нові чоботи.

— Та срати я хтів у твої чоботи! — відповідав Люм. — Однак вони мені на ноги не полізуть. Ось я що тобі скажу… якщо програєш, то два тижні віддиратимеш іржу з моєї кольчуги, хай їй грець.

Протягом двох стоп проходу Тиріон чув кожне слово їхніх теревенів, але далі голоси швидко замовкли. «Не диво, що Варис не хотів пускати мене угору драбиною» — подумав Тиріон, шкірячи зуби у пітьмі. — «Тут літають лише маленькі пташечки, а іншим — зась.»

Він дійшов до третіх дверей і довго їх мацав, перш ніж наштовхнувся пальцями на невеличкий залізний гак, посаджений між двох каменів. Смикнувши його вниз, Тиріон почув двигтіння, що у тиші пролунало гучніше за гірський каменепад. За пів-аршина ліворуч од нього з’явився прямокутник тьмяного жовтого світла.

«Комин!» Тиріон трохи не зареготав. У комині лежала купа жарин і зчорніла колода з жовтогарячою палаючою серцевиною. Тиріон обережно пробрався повз вогонь, роблячи дрібні швидкі кроки, аби не пропалити чоботи, під якими тихо хрускотіли вуглини. Опинившись у своїй колишній опочивальні, він постояв хвилину, дослухаючись до тиші. Чи почув батько його появу? А що зробить, як почує? Схопить меча, здійме тривогу?

— Мосьпане? — покликав жіночий голос.

«Якби я досі відчував біль, мені б заболіло.» Перший крок виявився найтяжчим. Коли Тиріон дістався ліжка, то відсмикнув запони і побачив її. Вона саме оберталася, виграючи сонною посмішкою на вустах, та коли побачила його, зігнала посмішку і підсмикнула ковдру аж до підборіддя, ніби затуляючись щитом.

— Чекала когось вищого, мила моя?

Її очі наповнилися великими прозорими слізьми.

— Я ніколи не хотіла казати тих жахливих слів! Мене змусила королева! Благаю вас… я так боюся вашого батька…

Вона сіла прямо, зронивши ковдру на коліна. Під нею вона була зовсім гола, не рахуючи ланцюга на шиї. Ланцюга, зробленого зі з’єднаних золотих правиць, які