Джордж Мартін - Борва мечів

— Тиріоне…

І він ударив. То був ляпас тилом долоні, але підкріплений усією його силою, усім його страхом, усією його люттю та усім його болем. Хайме сидів навпочіпки, не тримав рівноваги… і від удару беркицьнувся назад на підлогу.

— Отакої! Мабуть, я заслужив.

— Ти заслужив ще й більшого, Хайме. Ти, моя мила сестра, наш коханий батечко. Не знаю, з чого почати — стільки різного ви заслужили. Та присягаюся — ви усе отримаєте. Ланістери завжди платять борги.

Тиріон зашкандибав геть, перевалюючись, і з поспіху знову трохи не спіткнувся на ключникові. Та не подолав і п’яти сажнів, як уперся у залізні ґрати, що загороджували прохід. «О боги! Аби ж не заверещати.»

Хайме наздогнав ззаду.

— Я маю ключі того ключника.

— То відчиняй! — ступив убік Тиріон.

Хайме відчинив двері, штовхнув уперед, зробив крок і озирнувся через плече.

— Ти йдеш?

— Тільки не разом з тобою! — Тиріон теж ступив до дверей. — Віддай ключі та йди геть. Я сам знайду Вариса.

Він звісив голову набік і витріщився на брата різнокольоровими очима.

— А чи вмієш ти, Хайме, битися лівицею?

— Трохи гірше за тебе, — похмуро буркнув Хайме у відповідь.

— То й добре. Якщо нам судилося ще стрітися, будемо варті один одного у двобої. Один — каліка, інший — карлик.

Хайме віддав йому кільце ключів.

— Я сказав тобі правду. Ти винен мені те саме. Це ти зробив? Це ти його вбив?

Спитав — наче ножа в живіт увігнав. Ще й крутнув, щоб гірше боліло.

— Ти певно хочеш знати? — запитав Тиріон. — Джофрі був би гіршим королем, ніж Аерис у найсвавільніші свої роки. Він украв батькового кинджала і надіслав із ним горлоріза по життя Брандона Старка. Ти це знав?

— Я… здогадався.

— А чого ж ні! Синок удався в батечка. Джоф і мене хотів убити, щойно дістане повну владу. За злочин малого зросту і бридкого обличчя, в якому я так очевидно винен.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Ти — сліпий скалічений йолоп. Невже я маю тлумачити тобі все на світі? Ну гаразд, розтлумачу. Серсея — брехлива шльондра. Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і не здивуюся, якщо під Місячком теж. Так, я саме те чудовисько, про яке торочать усі в місті. Так, я убив твого ницого й гидкого сина.

Тиріон змусив себе вишкіритися. У пітьмі підземелля, у бляклому світлі смолоскипа то мало бути моторошне видовисько.

Хайме обернувся без жодного слова і пішов геть.

Тиріон дивився услід крокам довгих сильних ніг. Якась частка його прагнула покликати брата назад, вигукнути, що то неправда, заблагати пробачення. Та потім він згадав Тайшу, стримав себе і мовчки слухав кроки, що потроху завмирали вдалині. А коли зовсім завмерли — закульгав перевальцем шукати Вариса.

Євнух ховався у темряві на звивистих гвинтових сходах, убраний у поїдений міллю бурий сіряк з каптуром, що майже ховав бліду пляму обличчя.

— Затрималися ви. Я вже непокоївся, чи не сталося чого, — мовив він, побачивши Тиріона.

— І зовсім даремно! — ядучо запевнив його Тиріон. — Невже тут могло щось статися?

Він обернувся і задер голову догори.

— Я посилав по вас під час суду.

— Я не міг прийти. Королева приставила до мене нишпорок. Ані удень, ані вночі я не наважувався вам допомогти.

— Але ж зараз наважилися.

— Наважився? Хіба? — Варис захихотів. Дивним і недоречним почувся його легковажний смішок серед холодного каменю та лункої пітьми. — Ні, то ваш брат уміє добре переконувати.

— Варисе, ви холодні та слизькі, наче слимак. Вам ніхто цього не казав? Ви мало не все зробили, щоб загнати мене до могили. Може, мені слід відповісти вам тим самим?

Євнух зітхнув.

— Вірний собака завжди першим куштує копняка. А павук… скільки б не плів павутиння, любові не діждеться. Та якщо ви заріжете мене просто тут, я боятимуся за вас, пане мій. Ви ж не зможете знайти шлях до світла дня. — Очі його тьмяно та вогко блищали у миготливому світлі смолоскипа. — Ці проходи повняться пастками для необачних.

Тиріон пирхнув.

— Необачних? Та я найобачніший з усіх людей, живих і мертвих. Ви самі мене таким зробили. — Він почухав носа. — То скажіть, чародію, де ж моя дружина, красна і невинна діва?

— Прикро казати, але я не знайшов у Король-Березі жодних слідів пані Санси. І пана Донтоса Голярда теж — хоча він мав би вже десь віднайтися п’яний, як чіп. Тієї ночі, коли вона зникла, їх бачили разом на зміїстих сходах. А опісля — жодної звістки. Тоді чинилося таке замішання… навіть моїм маленьким пташечкам нема чого розповісти.

Варис легенько смикнув карлика за рукав, запрошуючи до сходів.

— Мусимо йти, ласкавий пане. Ваш шлях веде донизу.

«Хоч тут не бреше.» Тиріон шкандибав позаду євнуха, човгаючи підборами по грубому каменю. Вогкий холод у сходовому колодязі проймав до кісток і змушував хапати дрижаки.

— У якій ми частині підземелля? — запитав він.

— Маегор Лютий наказав збудувати у замку чотири підземні поверхи, — відповів Варис. — На найвищому, в найбільших келіях мали сидіти звичайні злочинці, яких можна тримати разом. У тих келіях навіть були вузькі вікна високо під стелею. На другому рівні у менших келіях мали тримати шляхетних бранців. Там вікон немає, але смолоскипи у проходах кидають світло крізь ґратчасті двері. На третьому рівні келії ще менші, а двері у них із суцільного дерева. Їх називають кам’яними мішками. Саме у такому тримали вас, а перед вами — Едарда Старка. Та є ще один — найнижчий — рівень. Коли людину забирають туди, вона більше не побачить сонячного світла, не почує людського голосу, навіть подиху вільного не зробить без муки. Маегор наказав побудувати келії на тому рівні задля тортур, відчаю і смерті.

Вони досягли підніжжя сходів і побачили неосвітлені двері.

— Осьде і четвертий рівень. Дайте-но мені руку, мосьпане. Тут безпечніше іти без світла. Є речі, яких краще не бачити.

Тиріон на хвильку завагався. Варис уже зрадив його один раз. Хтозна, в яку гру він грає? Хіба знайдеш краще місце вбити людину, ніж темні надра, про існування яких ніхто не відає? Тут його труп ніколи не знайдуть.

Але подивитися