Джон Апдайк - Іствікські відьми

нарешті, звільнивши ліфчик, нахилившись уперед із простягнутими руками, так, що дві спорожнілі чашечки з легкістю зісковзнули по її плечах прямо в руки; разом із цим рухом її оголені груди гойднулися назовні. Груди Зукі були достатньо маленькими, щоб міцно тримати форму, заокруглені конуси, чиї верхівки колись було вмочено в темніший рожевий, і на тому місці не було агресивного виступу пипки соска. Її тіло скидалося на полум’я, полум’я м’якого білого вогню, як здалося Александрі, що дивилася, як Зукі спокійно нагнулася, щоб зібрати з підлоги свою білизну й кинути її на стілець, що був ніби матеріалізована тінь, а затим діловито запорпалась у своїй великій перекидній сумочці, шукаючи шпильки, аби заколоти своє волосся того блідуватого, але буйного кольору, що зветься рудим, та насправді лежить десь між абрикосовим і рум’янцем тису. Її волосся було цього кольору скрізь, де росло, і поки вона заколювала його, цей жест оголив два жмутики в неї під пахвами, обидва роздвоєної форми, ніби прикріплені по боках метелики. В цьому полягала її прогресивність; Александра і Джейн ще й досі не порвали з патріархальною установкою голитися, накладеною в часи, коли вони були ще юні й училися бути жінками. В біблійній пустелі жінок змушували натирати пахви кременем; жіноче волосся кидало чоловікам виклик, і Зукі, як наймолодша серед відьом, почувалася найменш зобов’язаною підстригати і стримувати своє природне буяння. Її струнке тіло, вкрите ластовинням від рук і аж до гомілок, було все ж достатньо пишне, щоб її обриси заколивалися, доки вона підходила до них, у блідому світлі вмонтованих у підлогу ламп, що охороняли краї ванни, з чорного тла цього місця, його штучного чорного монотону, ніби в студії звукозапису; краї видива її оголеної краси коливалися посеред тиші, бентежні й примарні, ніби в кіно, в момент, коли глядачеві пропонують серію стоп-кадрів, щоб створити ефект пурхливого руху. Тоді Зукі наблизилась до них і відновила свою тривимірність, її такий милий, довгий, оголений бік, чарівно підпсований рожевою бородавкою і бузковим синцем (Ед Парслі у припадку радикальної провини?), і не лише її кінцівки були вкриті ластовинням, а й усе чоло, смужка на носі й навіть, чітким сузір’ям, на прогині її підборіддя, невеличкого трикутного підборіддя, рішуче зморщеного, коли вона, сівши на край ванни, вдихнувши, вигнувши спину й напруживши сідниці, опустилася в димучу, цілющу воду.

— Мамо рідна, — сказала Зукі.

— Звикнеш, — запевнила її Александра. — Тільки-но розум змириться, стає божественно.

— Що, дівчатка, кажете, тут гаряче? — стурбовано спитав Дерріл Ван Горн. — Коли я тут сам, то ставлю термостат на двадцять градусів більше. Гарно знімає похмілля. Всі ці отрути непогано випаровуються.

— І що вони роблять? — спитала Джейн Смарт. Її лице і шия напружились, погляд Александри надовго й захоплено затримався на Зукі.

— О, — відповіла їй Зукі, — те, що й завжди. Дивляться старі фільми по п’ятдесят шостому каналу й об’їдаються назбираними цукерками.

— А ти часом не забігала до мене додому? — спитала Александра, засоромившись, бо Зукі у воді поряд з нею була така гарна; здійняті нею хвилі омивали шкіру Александри.

— Крихітко, Марсі сімнадцять років, — сказала Зукі. — Вона велика дівчинка. Впорається з усім. Прокинься.

І вона торкнула Александру за плече, грайливо штовхнувши. Поки Зукі простягалася, щоб зробити цей поштовх, одна з її грудей з рожевим кінчиком вигулькнула з води; Александрі захотілося присмоктатися до неї, навіть більше, ніж хотілося поцілувати Ван Горнів зад. Її мучило видіння цього процесу, її обличчя крутилося збоку на бік у воді, її волосся вільно плавало й неслось до її губ, доки ті утворювали форму «О». Ліва щока пекла, а зелений погляд Зукі вказував, що вона читає думки Александри. Аури трьох відьом сплелися попід вікном у стелі, рожева, фіолетова й рудувата, з Ван Горновою цупкою, коричневою, незграбною штукою над головою, що нагадувала недолуге дерев’яне гало на святому у злиденній мексиканській церкві.

Дівчинка, про яку казала Зукі, Марсі, народилася, коли двадцятиоднорічна Александра покинула коледж, повівшись на вмовляння Оззі стати його дружиною, і зараз вона згадала про своїх чотирьох дітей, про те, як, повиходивши одне за одним, саме дівчатка присмоктувалися, тягнучи за її нутрощі гостріше, а хлопчики — вже тоді трошки, як дорослі чоловіки, створювали цей агресивний вакуум, біль від раптового присмоктування, ці продовгуваті сині черепи, що випиналися і впивалися над пучками насуплених м’язів у тому місці, де одного дня засіються їхні маскулінні брови. Дівчатка були вишуканіші, навіть у ті перші дні — такі обнадійливі солоденькі причепи, яким судилося стати красунями й рабинями. Немовлята: їхні милі, гумові клишаві ніжки, начеб вони сидять верхи на крихітних кониках уві сні, чудова складочка пелюшки між ніжками, гнучкі фіолетові ступні, їхня шкіра всуціль ніжна, ніби шкіра на пенісі, їхній статечний синюватий погляд і вигнуті ротики, що так відверто слиняться. Те, як вони тримаються за твоє ліве стегно, злегка вчепившись до твого боку, як виноградна лоза, до того боку, де твоє серце. Аміачний запах їхніх пелюшок. Александра заплакала, подумавши про своїх утрачених немовлят, немовлят, яких проковтнули діти, на яких вони перетворилися, немовлят, посічених на шматочки і згодованих дням, рокам. Сльози стікали теплі, а тоді, в контрасті з її гарячим обличчям, охолоджували крила її носа, знаходячи складки, що зачаїлися біля ніздрів, просолюючи кутики вуст і скрапуючи підборіддям, знайшовши виярок у його розщілині. Посеред усіх цих думок її не відпускали руки Джейн; Джейн посилила свої пестощі, почавши масажувати Александрі шию, тоді musculus trapezius, далі — до дельтоподібних і грудних м’язів; о, це полегшило печаль, сильна рука Джейн, цей тиск над, а тепер уже й під водою, навіть під її талією; крихітні червоні вічка термоконтролю не зводили свого погляду з басейну, «Маргарита» й марихуана змішали свої отрути в чутливу, голодну сферу під її шкірою, її бідолашні діти принесені в жертву, тож вона може отримати свої сили, свої жалюгідні сили, і лише Джейн розуміє, Джейн і Зукі; Зукі, молода і гнучка, стоїть біля неї, торкається її, а вона торкається до неї, її тіло сплетене не з вигнутих м’язів, а ніби з верболозу, податливе і злегка плямисте, шия під заколотим волоссям такого білосніжного кольору, який ніколи не бачить сонця, шматочок податливого алебастру під бурштиновими пасмами. Александра робила Зукі те ж саме, що робила їй Джейн, пестячи її. Тіло Зукі в її руках походило на шовк, на соковитий, лискучий фрукт, Александра настільки розчинила в меланхолії тріумфальні приязні почуття, що не могла було відрізнити пестощі, які давала і які діставала;