Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

А ще була Мейв Лівінґстон. Власне кажучи, Мейв Лівінґстон, сама про те не здогадуючись, уже багато років відігравала одну з провідних ролей у найцінніших і найособистіших фантазіях Ґрема Коутса. Тому він сказав:

— Прошу, перемкніть її на мене, — а тоді, змінивши тон на значно турботливіший: — Мейв, дуже радий чути. Як справи?

— Не дуже.

Коли Мейв Лівінґстон зустріла Морріса, вона була танцівницею. Висока довгонога жінка завжди над ним стриміла. Вони одне одного просто обожнювали.

— То що трапилось?

— Кілька днів тому я розмовляла з Чарльзом. Я цікавилася... Власне, цікавився банківський менеджер. Гроші з Моррісового майна. Нам казали, що дотепер щось має надійти.

— Мейв, — Ґрем Коутс заговорив голосом, який вважав оксамитово-спокусливим. — Проблема не в тому, що гроші не тут. Це всього-на-всього питання ліквідності. Як я вже казав, Морріс зробив кілька недалекоглядних вкладень перед тим, як нас покинути. І хоча за моєю порадою він здійснював і розумні капіталовкладення, їм треба дати дозріти: не можна просто так ризикувати синицею в руці без шансу отримати журавля. Та ви не хвилюйтесь, не хвилюйтесь. Для доброї клієнтки — все, що завгодно. Я випишу вам чек зі свого особистого банківського рахунку, для вашої впевненості й забезпеченості. Скільки вимагає банківський менеджер?

— Він каже, що банк уже не хоче видавати готівку по моїх чеках. А на Бі-Бі-Сі кажуть, що направили гроші з перевипусків старого шоу на DVD. Ці ж не були інвестовані?

— Це в Бі-Бі-Сі так сказали? Власне, це нам довелося полювати за ними, щоб видоїти трохи грошенят. Та мені не хочеться звинувачувати таку поважну компанію, як Бі-Бі-Сі. Наша бухгалтерка вагітна, і все пішло шкереберть. А Чарльз Нансі, з яким ви говорили, трохи не при собі — його батько помер, і він деякий час був за кордоном...

— Коли ми розмовляли минулого разу, — зазначила Мейв, — ви налаштовували нову комп'ютерну систему.

— Безумовно, налаштовували, і я навіть не хочу починати говорити про бухгалтерські програми. Як кажуть, людям властиво помилятись, але тільки з комп'ютерами все іде під три чорти. Щось таке. Та я спрямую всі зусилля на розслідування цієї справи, якщо треба, зроблю все вручну, старомодним чином, щоб ваші гроші вирушили до вас. Моррісу цього хотілося б.

— Банківський менеджер каже, що потрібні десять тисяч фунтів просто зараз, щоб мої чеки почали приймати.

— Десять тисяч ваші. Поки ми розмовляємо, я саме виписую вам чек, — Ґрем Коутс намалював у блокноті кулю. Зверху домалював лінію. Вийшло схоже на яблуко.

— Дуже дякую, — почулося з того боку дроту, і Ґрем Коутс аж виструнчився. — Сподіваюсь, я не набридаю.

— Ви не можете набриднути. В жодному разі.

Ґрем Коутс повісив слухавку. Йому завжди у всій цій ситуації здавалося найкумеднішим, що сценічним амплуа Морріса Лівінґстона була роль скупуватого йоркширця, який пишався тим, що знає, куди поділося кожне пенні.

Гарна видалася гра, подумалось Ґрему Коутсу. Він домалював яблуку двійко очей і пару вух. Тепер воно більш-менш скидалося на кота. Скоро настане пора змінити доїння вередливих зірок на життя, сповнене сонячного світла, басейнів, чудової їжі, добрих вин і, за можливості, велетенських кількостей орального сексу. Ґрем Коутс був упевнений, що найголовніше в житті можна було купити за гроші.

Він домалював коту рота і наповнив його гострющими зубами, тож тварина почала трохи нагадувати пуму. Малюючи, Ґрем Коутс тенором почав наспівувати:

Як був я малим, мій тато казав,

Пішов би надвір ти, малий, погуляв,

Та старшим стаєш, і всі панни тобі:

Це мило, та все ж таки ні, далебі...

Морріс Лівінґстон оплатив пентгауз Ґрема Коутса на Копакабані й установку басейну на острові Сан-Ендрюс, і не думайте, що Ґрем Коутс був невдячним.

Це мило, та все ж таки ні, далебі.

Павук почувався химерно.

Щось відбувалося: дивне відчуття поширювалось його життям, ніби туман, і псувало йому настрій. Він не міг збагнути, що воно таке, і це йому не подобалося.

Та якщо і було щось, чого він із певністю не відчував, то це провини. Він просто взагалі не знав, як воно — почуватись винним. Він умів почуватись бездоганно. Вмів почуватись крутим. Але не винним. Він не почувався би винним, навіть якби його спіймали на гарячому за пограбуванням банку.

І все одно довкола нього витали слабкі міазми дискомфорту.

Дотепер Павук вірив, що боги відрізняються від людей: вони не мали сумління і не потребували його. Ставлення бога до світу, навіть до того світу, в якому він безпосередньо перебував, можна було порівняти з емоційною прив'язаністю геймера, який прекрасно розуміє логіку гри і озброєний повним набором чіт-кодів.

Павук розважався. Ось і все, чим він займався. Це було важливо. Він не розпізнав би почуття провини, навіть якби йому подарували довідник із малюнками, де всі складові провини були б акуратно позначені. Він навіть не був безвідповідальним — просто в той день, коли роздавали відповідальність, він десь загуляв. Але щось у ньому змінилось, він не був певен, всередині чи ззовні, і це не давало йому спокою. Він налив собі ще випивки. Махнув рукою і зробив музику гучніше. Змінив її з Майлза Дейвіса на Джеймса Брауна. Не допомогло.

Він лежав у гамаку в промінні тропічного сонця, слухав