Марчін Швьонтковський - Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський

гарне враження. Але тубільці поставили мене на ноги і показали, як вижити на острові. Я прожив з ними майже два роки. Звичайно, це були прості люди. Вони вирощували рис, часник і тютюн, які обмінювали з іспанцями та китайцями на залізні вироби, зброю та прикраси. Вони носили смішні головні убори з кабаків, зібраних посеред лісу. Вони вірили в анітос, добрих і злих духів, що живуть у предметах, і приносили їм жертви. Я допоміг їм знайти дорогу до Христа, принаймні більшості з них. Тим, хто не хотів, я не нав'язувався. Не тому, що поважав їхні примітивні забобони, а тому, що нерозумно було переслідувати своїх благодійників. Я допоміг їм збудувати невеличку церкву з бамбукових паль та пальмового листя, рукоположив одного здібного хлопця у священика і рушив далі, вглиб острова.

Цього разу зі мною був лише ніж, але я також став мудрішим за два роки життя серед дикої природи. Ти коли-небудь був у джунглях, справжніх джунглях, брате? Це місце, де все намагається тебе вбити, від тварин до комах і рослин. Але найгірше - це шум. Джунглі гучні, іноді настільки, що аж глушать. В них немає ні секунди тиші. Завжди співають птахи, шиплять тварини, а речі, для яких немає назви в європейських мовах, видають звуки, які неможливо повторити. Неможливо описати той жах, який охоплює цивілізовану людину в цій пустелі. Але з часом я звик до цього, і ліси Філіппін стали для мене прекрасними. Безлюдні, чисті, порожні, подекуди навіть розкішні. Вони мені підходили.

Я блукав Лусоном чотири роки. Куди б я не йшов, я ніс слово Боже. Виявилося, що у мене це непогано виходило, люди охоче мене слухали, особливо коли я вже вільно оволодів їхнім діалектом. Я просто йшов вперед, а коли починав чути іноземні інтонації в мові, повертав назад. Так я обійшов усю країну, і навіть у тих пуроках, куди я потрапляв уперше, мене вже знали по імені. Мені було приємно. Я поважав цих людей. Вони були працьовиті і миролюбні, а деякі їхні звичаї навіть здавалися мені кращими за європейські.

Звичайно, вони все ще залишаються дикими, неосвіченими варварами. В одному селі, яке я відвідав, я зіткнувся з надзвичайно сильним опором ідеї Серця Христового, але мені вдалося переконати в ній жменьку молодих людей. Я допоміг їм спорудити храм і поїхав далі, пообіцявши привести з найближчого ілі, чи то міста, священика, який би подбав про їхні душі. Коли я повернувся з рукоположеним юнаком, то побачив, що арі селища вигнав усіх новонавернених з їхніх хатин і зруйнував місце молитви. Він кричав на мене і кидав язичницькі прокльони. Я розлютився, взяв мушкет у одного з сільських торговців і застрелив його, як собаку. Коли через кілька місяців я прийшов в той же пурок, всі мешканці молилися до Єдиного. Іноді це було необхідно.

Я блукав все глибше і глибше по острову, поки не дістався до пустелі, куди раніше не наважувався зайти жоден білий чоловік. Один, босий, з ножем за поясом, я більше нічого не потребував - джунглі дали мені все. Я бачив племена канібалів і вбивць матерів, воїнів, одягнених у шкіри власних батьків, і тотеми завбільшки з собор. Але я був невтомний. Одного разу я натрапив на досить серйозний конфлікт між двома кациками. Йшлося, мабуть, про кордон між тютюновими полями, в усякому разі, незначний. Обидва племена були вже християнізовані, тому мене попросили відвезти послання до архієпископа, щоб залагодити суперечку. Я повернувся до Маніли вперше за півтора десятиліття.

Я викликав певну сенсацію, оскільки від мене не зникло жодного сліду, і всі були переконані, що я вже давно помер. Архієпископ, августиніанець в роках, не цікавився чварами тубільців, а я впав до нього, мов з неба, бо йому, як манна небесна, потрібні були освічені проповідники. У Манілі їх майже не було. Я думав, що принесу звістку і повернуся в пустелю, але Бог, очевидно, хотів іншого - я залишився в місті, несучи благу вість серед напівязичницьких китайців в одному з його великих районів.

Це була боротьба проти вітряків. Що ці люди вміли робити з доктриною! Волосся ставало дибки. Вони не могли осягнути ідею верховного Бога, для них був привабливим лише Христос у людському втіленні - повна абстракція. Коли я намагався пояснити їм концепцію Трійці, вони цілком серйозно вважали, що вона включає в себе всіх мертвих, які коли-небудь жили. Вони стверджували, що це несправедливо, що тільки Ісус удостоївся честі сидіти праворуч Бога Отця, а решта померлих - ні. Я не міг викинути це з їхніх голів. Я намагався бути терплячим, але їхній підхід до життя зводив мене з розуму - на відміну від філіппінців, вони здавалися мені лінивими і ледачими, не бажаючими робити нічого з того, що пропонував їм Бог.

Тому я пішов до архієпископа і запропонував, можливо, досить революційно, щоб він почав рукополагати філіппінських семінаристів на священиків. Не тому, що я хотів ефективніше нести слово Боже, я просто не хотів мати більше нічого спільного з китайцями. Після довгих умовлянь він погодився, і перші священики-мулати пішли в гущу подій і, перш за все, перебрали від мене китайські комуни. Я зітхнув з полегшенням. Архієпископ попросив мене очолити кафедру богослов'я в крихітному університеті, який як раз формувався в Манілі. Я погодився і провів добрі два роки, навчаючи молодих священиків. На кафедрі мене носили на руках. Я почав ставати саме тим, ким ніколи не хотів бути. І водночас, перебуваючи серед європейців, я раптом зрозумів, наскільки вони дріб'язкові, як прагнуть золота, почестей і слави, і як мало вони мають спільного з Богом. Контраст з тубільцями був величезний. Я тонув у докорах і гіркоті. Тому не дивуйся, брате, що як тільки з'явилася можливість втекти, я нею скористався.

Я мав їхати до Японії. Це був початок переслідувань, сьогунат щойно заборонив проповідь католицизму. Це було смертельно небезпечно, але я хотів поїхати, справді хотів - подалі від Маніли і пастки, в яку я сам мимоволі потрапив, і, звичайно, щоб допомогти віруючим у Катаї[13]. Однак, знову ж таки, Бог розпорядився інакше. За кілька днів до відплиття голландської флейти, якою я мав дістатися до Нагасакі, надійшов наказ з генерального штабу: я мав якнайшвидше з'явитися до столиці. Я не мав жодного уявлення про те, що відбувається, не думав, що в Римі мене хтось пам'ятає, хоча мав