Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

-- Доброго ранку, магу, -- голос Гаммонд пролунав звідусіль і нізвідки, пробиваючись крізь завивання вітру.

-- Як тобі вдалося продертися через обереги? – запитав я, намагаючись говорити зі спокоєм, якого зовсім не відчував. Я порився в магії, що зв‘язувала мене, але не знайшов жодної точки опори, жодної вільної ниточки, за яку було можна потягнути. Це було не плетиво, а туман. Чесно кажучи, рівень її майстерності злякав мене.

-- Ми знайшли твою мишачу нірку на Квадратній Підошві. Дивно, що ти не завдав собі клопоту замаскуватися тієї першої ночі. Поясом блукає не так багато високих чоловіків з одним оком, що розмовляють з чужинським акцентом. Принаймні таких, що не виглядають на найманців.

Отже, допитлива сусідка таки виявилася стукачкою. Вся моя обережність після того була марною тратою сил і часу.

-- Сподіваюся, конструкт спричинив вам не надто багато клопотів. – Так насправді я мав на увазі, сподіваюся він добряче пошматував тебе і твоїх людей. Я мав доступ до свого джерела. Але якщо я не міг вбити її, це не мало значення. Я не міг нівелювати її спритну пастку. А щоб прикінчити її, мені потрібно мати змогу виявити її. Саме тому вона зачарувала свій голос так, щоб він лунав звідусюди і нізвідки.

-- Голем? Трохи неприємна несподіванка, але ми вчасно з ним справилися. Мушу признати, твої закляття на дверях були значно поважнішою перешкодою.

-- Ви подолали мої закляття і конструкта не потривоживши мене?

-- Якщо тобі від того легше, якби ти не спав, мені б це не вдалося.

Я міг вдарити навмання і сподіватися на те, що мені пощастить. Я міг знищити все, що знаходилося зі мною в кімнаті. Мабуть, я міг обвалити великі шматки Цитаделі, якби дав з себе все, на що здатен. Але в мене не було жодних гарантій, що вона перебувала в тій самій кімнаті, чи навіть на тому самому поверсі, що і я. На її місці я був би далеко.

-- Чого тобі треба, Гаммонд?

-- Вен сьогодні нападе. Практично з хвилини на хвилину. Більше ніякої розвідки чи невеличких сутичок вздовж барикад. В неї чисельна перевага, ця чисельна перевага добре навчена, і вона збирається зламати нас.

-- Ти знала, що до цього йде. Впевнений, що ти відповідно приготувала Пояс.

-- О, так, ми перетворили наші домівки і магазини в бойні, і тепер чекаємо, коли з‘явиться худоба. Якщо дійде до вуличних боїв за кожен дім, то в них мало шансів прикінчити нас швидко. Але я б не хотіла перетворювати свою світлицю на криваву лазню, повір мені.

-- А хто хотів би.

-- Саме так, рада, що ми погоджуємося. Тож коли засурмлять горни і війська Вен вступлять у бій на барикадах, ми їх неприємно здивуємо. Зараз мої бійці заповнюють Цитадель, підіймаються з Пояса довгими сходами у твоєму погребі, і коли прийде час, ми нападемо на них ззаду і порубаємо на шматки.

-- І де в цьому всьому я і мої люди?

Якусь мить вона мовчала. Тоді:

-- В мене на шляху.

Ось в чому справа. Вона не відважиться відпустити мене, навіть після того, як здобуде те, чого хоче. Немає нікого більш злопам‘ятного за мага. Вона думала, що я їй цього не дарую, і вона мала рацію.

-- Казала я тобі не повертатися в Пояс, -- продовжила вона. – Нічого особистого. Я не ненавиджу тебе так, як я ненавиджу шляхту.

-- Але мене все одно чекає смерть. – Тільки насправді смерть мене не чекала. Бо в мене досі був срібний амулет, який носив вбивця найнятий Штайнером.

-- Ага.

-- Може велетенська сума грошей допоможе тобі передумати? – запитав я, шукаючи навпомацки кишеню, в якій лежав амулет. Здавалося б, що це просто, але насправді, коли ти нічого не бачиш, а всі твої інші почуття кричать тобі, що ти падаєш з нескінченної висоти, досить важко.

-- Ти хочеш підкупити мене грошима, якими я вже й так заволоділа?

-- Ти заволоділа чотирма скринями. А не тим, що в них начебто є. – Я рідко коли брешу, бо в мене рідко коли є в цьому потреба. Я був певен, що їй ще не вдалося відкрити скрині. Нарешті моя рука знайшла і залізла в кишеню.

-- Думаєш, я…

Як тільки моє голе тіло доторкнулося до поглинача магії, її голос і її магія вмить зникли.

Я досі був у ліжку. Я був сам на другому поверсі. Я почув, як внизу лається Гаммонд. Я усвідомив дві речі одночасно: я більш-менш потрапив у пастку, і що, якщо Кіль та інші були ще живі, то вони щойно перетворилися в заручників.

Та все одно це було краще ніж те, що приготувала для мене Гаммонд.

Я не міг залишатися відрізаним від свого джерела до нескінченності. В неї там були війська, судячи зі звуків – доволі багато, і без магії я рано чи пізно загину від меча або стріли. Я вирвався з-під її контролю, і будемо сподіватися, змусив її поводитися обережніше. Оце й усе, на що здатен амулет.

Тепер в мене було два виходи: спробувати втекти з Цитаделі, або відвоювати її.

Я намагався ніколи не втікати. Не тому, що я такий сміливий. Це не так. Але я впертий і загребущий. В певних ситуаціях це майже те саме.

Я випустив амулет в кишені і пустив у дію ті невеличкі знання бойової Госландської магії, яких неохоче навчив мене батько. Брак досвіду я спробував компенсувати грубою силою.

Збентеження. Збентежений ворог – переможений ворог. Я приклав руки до підлоги і змусив магію текти через долоні, затопити нижні поверхи. Я почув, як вона ллється на них, як люди роздратовано лаються, кидають зброю, стикаються один з одним. Коли я відчув,