Єва Басіста - Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста

Хочу сказати, що нічого мені не треба та продовжити сперечання до ранку, але для чого?

- Добре, - видаю те, що хоче чути він.

- Ось це мені більше подобається, - усміхається. Ці емоції бачу вперше за ці дні. Вона дивує. Дуже незвично її зріти на обличчі людини, яка постійно тільки злиться.

- А поки я не забув, - додає жваво. - Тетяна передає тобі привіт, а Віка дуже чекає в гості. Вона мені від ранку всі вуха пропалила, питаючи, коли ти знову приїдеш.

- Колись, - даю відповідь одним словом та не вірю, що це батько говорить. Зараз він спокійний та такий, яким з'являвся до мене в дитинстві.

Ми направляємося до будинку, де продовжується знайомство з рідними Германа, а саме з його матір'ю - Дариною Вікторівною та сестрою Ніною, яка майже мого віку - молодша лише на два роки.

Намагаюся поводитися привітно, бо моя істерика цим людям нічого не дасть. Я можу встати та зробити скандал… І що далі? А нічого…

Я не відмовляюся від свободи, але поки треба затихнути. Поберегти своє психологічне здоров'я та нерви.

Проте як це зробити? Коли після знайомства та десяти хвилин безглуздих розмов мова заходить за весілля, яке має статися у двадцятих числах червня - через шість тижнів…

- Маргарито, а ти обрала сукню? - питається Ніна, яка, мабуть, не знає правди.

- Ні, - хитаю головою, а в думках хмикаю. Ще вчора вранці я заміж не збиралася!

- А можна буде з тобою обрати? Бо мені цікаво? Будь ласка…

- Мабуть, - невпевнено відповідаю.

- Ніно, не набридай Маргариті, - втручається Герман.

- Це я ще не набридаю, - широко усміхається вона йому. - І не будь занудою.

Він її ігнорує, і тут батько починає говорити про місце проведення свята. Я не слухаю його.

Абстрагуюся від усього. Літаю у своїх мріях, бо так мені простіше. Уявляю чомусь гори, стрімку гірську річку, запах хвойного лісу, мелодичний спів пташок…

Так сильно в це поринаю, що навіть не помічаю, як завершується вечеря, та я сиджу в авто, яке повільно розсікає густий вечір.

- Ніна завжди така надокучлива, - говорить Герман. - Не бійся їй відмовляти, бо якщо постійно говоритимеш «так», то на голову вилізе. Не бачить кордонів інших…

- Угу.

- Що тобі батько казав? - питається він, і авто помітно пришвидшує рух, адже ми уже за межами селища, яке щойно минали.

- Для чого ти питаєш? Що це змінить? - дивлюся вперед. - Я ваша бранка та ви робитимете зі мною все, що вам заманеться.

- Не перегинаєш. Ти не бранка…

- Невже?

- Маргарито, чому з тобою так важко розмовляти?

- А подумай?

- Добре. Підійду з іншої сторони. Що я маю виконати чи виконувати, аби ти перестала шипіти?

- Відпусти, - обертаюся до нього.

- Ні, - на мить перестає слідкувати за дорогою та дивиться мені у вічі. Знову повертає голову прямо.

- Ну тоді до кінця життя буду тобі нерви псувати та плюватиму на поради батька тебе не злити! - люто складаю руки на грудях та помічаю, що ми знову біля річки. Ще не багато їхати.

- А він таке тобі радив?

- Так, - бурмочу.

- Маргарито, подумай, що ти хочеш. Я виконаю все, що у моїх силах.

- Ну тоді піди скупайся в річці, яку проїжджаємо. Може голова у тебе прочиститься від холодної водички, та ти втямиш, що цей шлюб дурня!

- Як скажеш, - починає авто відчутно скидати швидкість, що мене бентежить.