Абір Мукерджі - Необхідне зло, Абір Мукерджі

цього тижня. До того ж я не хочу бути тим, хто поклав край британському пануванню в Індії.

Настала моя черга посміхнутися.

— Авжеж,— погодивсь я.— Містер Ганді ніколи не пробачить, якщо ви його обійдете. Будь ласка, спробуйте витримати якомога довше. В ідеалі — тиждень.

— Максимум три дні,— відрізав він.— Але за однієї умови.

— Кажіть.

— Ви ніколи не розкажете містеру Кармайклу про походження його улюбленої сумки для гольфа.

— Гадаю, це в моїх силах,— погодивсь я.

— У такому разі,— вишкірився він,— не турбуйтеся: у найближчі сімдесят дві години містеру Кармайклу швидше буде дістатися до Делі пішки, аніж додзвонитися чи послати телеграму.

Ми вже зібралися виходити, аж тут у двері кабінету постукали. «Постукали», мабуть, не зовсім відповідне слово, оскільки забухкало так, ніби хтось гупав молотком. Двері відчинилися, й увійшов темноокий чоловік із бородою, волохатою, немов той персидський килим. На ньому була широка смарагдово-зелена шовкова туніка, перехоплена на талії паском, а в руці — конверт, якого він вручив полковнику.

Арора кивнув, чоловік повернувся і виструнчився поруч із Не Здавайся, загородивши його собою так, ніби сержант опинивсь у затінку дерева.

— Щодо зустрічей, про які ви просили,— сказав полковник, ніби і не вражений тим, що прочитав,— Його Високість відмовляє у дозволі поставити запитання принцесі Ґітанджалі.

Не Здавайся з полегшенням зітхнув.

— А принцу Пуніту? — запитав я.

— Його Високість не має заперечень.

— Добре, це вже щось.

Арора прикусив губи.

— Навіть не знаю,— відповів він.— Юврадж завтра вирушає на полювання. Сьогодні мусить бути на кремації брата. Сумніваюся, що він знайде для вас час.

— Полювання одразу ж після похорону брата?

Полковник кивнув.

— Початок полювання було призначено ще на вчора. Принц був змушений відкласти від’їзд на день і не бажає чути навіть іще про день затримки.

Цікаво. Коли мій зведений брат Чарлі загинув на війні, я на кілька тижнів поринув у чорну безодню зневіри, а я його ледь знав. Про полювання б я точно не думав.

— Що ж нам залишається? — поцікавивсь я.

— Ви можете оглянути спальню принца Адгіра і поспілкуватися з англійкою.

— Небагато,— зауважив я.

— Подивимося, що можна зробити, щоб зустрітись із принцом Пунітом. До речі, він сьогодні також буде на святі. Може, там ви зможете поставити йому кілька запитань.

Двадцять один

партаменти ювраджа розташувалися майже у самісінькому кінці одного крила Сур’ї Махал. Оцінити помешкання було важко, бо розміром воно було ледь не таке як палац, та й думки мої були зайняті іншим.

Нас провів чоловік, який приніс полковнику Арорі записку, Не Здавайся щосили намагався не відставати. Нарешті ми зупинилися перед арочними дверима в алькові, прикрашеному вишуканим різьбленням у вигляді павичевого пір’я та інкрустованим нефритом і блакитним топазом. Двері охороняв іще один бородатий воїн такої ж статури, як і наш провідник.

Ці двоє обмінялися кількома словами. Враховуючи їхню зовнішність, я б припустив, що то мова якоїсь місцини на північному заході. Вартовий суворо кивнув, відчинив перед нами двері та відступив убік. Наш провідник повернувся до мене.

— Апартаменти Його Високості ювраджа,— оголосив він і жестом запросив нас увійти, а тоді зачинив за нами двері.

Ми увійшли до маленького передпокою, із нього — у більшу вітальню, мебльовану у стилі, який журнал «Дім і сад» назвав би східною розкішшю. У кімнаті було прохолодно, хоча пунки ніде не було видно, стояв аромат жасмину і трояндової олії.

— Приємне місце,— промовив Не Здавайся.

— Ммм...— кивнув я.— Це вам не вулиця Премчанд Борал.

— Що саме ми шукаємо? — запитав він, зазирнувши у сусідню кімнату, де, певне, була спальня ювраджа.

— Хочу відчути атмосферу місця,— відповів я.— Навряд чи щось краще розповість про людину, ніж кімната, у якій він живе.

— Навіть якщо це принц? — скептично хмикнув Не Здавайся.

Він роздивлявся коштовні дрібнички на поличці поруч із великим ліжком із балдахіном, застеленим золотими шовковими простирадлами, з інкрустованим мармуром узголів’ям. Схоже, він має рацію.

Я сів на ліжко. Воно було жорстким, матрац, певне, був набитий бавовною, а не на пружинах, як у англійських ліжках. Несподівано. Мені здавалося, що ліжко принца буде м’яким, схожим на західні, як і все у палаці.

Я перевернув одну подушку. Вона також була твердою, як це прийнято в індусів. Я пригадав, що сказав принц у автомобілі, коли ми їхали до Майдану, незадовго до свого вбивства. Одну записку він знайшов під подушкою, іншу — у кишені костюма. Це змусило мене задуматися.

На іншому кінці кімнати стояв елегантний письмовий стіл. Я підійшов до нього, відсунув шухляди і почав роздивлятися, що там: офіційні папери з державною печаткою, якесь приладдя для писання, оздоблених коштовностями, та нічого, що б мене зацікавило.

Закривши шухляди, я пішов до маленької кімнати, заставленої великими шафами. Відкрив одну і побачив вішалку не менш як із тридцятьма костюмами.

Коли я повернувся в спальню, Не Здавайся роздивлявся шовкові гобелени, що висіли обабіч позолоченого дзеркала на повний зріст.

— Чому? — запитав я.

— Що чому, сер?

— Чому записки підкинули саме туди, де їх знайшли?

Він заблимав очима.

— Тобто в апартаменти принца?

— Чому під подушку? Чому в костюм? Чому не на стіл?

— Це ж зрозуміло,— відповів сержант.— Той, хто їх приніс, хотів бути впевненим, що їх знайде принц і ніхто інший.

Я перетнув кімнату, відчинив єдині двері, які ми ще не відчиняли, й опинився у приватній ванній принца. На поличці, облицьованій блакитним кахлем, лежало з дюжину охайно згорнутих рушників. Я струсив кожний і кинув у купу на підлогу.

— Що ви робите, сер? — здивувався Не Здавайся.

— Навіщо лишати два листи, в яких написане те саме? — запитав я.

Сержант замислився над запитанням.

— Не знаю, сер.

— Може, першого листа не знайшли? — припустив я.— Принц сказав, що знайшов перший під подушкою, а другий у кишені костюма. Але він принц, має, напевне, сотню костюмів. А якщо першого поклали в кишеню, а він просто знайшов його пізніше?

Я потрусив передостанній рушник. Із нього випав маленький клаптик білого паперу і приземлився на підлогу. Я підняв його, розкрив і поглянув на Не Здавайся.

— Гадаю, це мусило бути другим посланням принцу,— сказав я.— Ризиковано залишати записку в рушнику, особливо коли їх у принца