Валерія Дражинська - Мій особистий демон, Валерія Дражинська

20

Ось що за хр*нь? Я знову не зрозуміло де. Спостерігаю перед собою не свою реальність. Знову! Твою наліво! І куди мене тепер занесло?

Переді мною була зала, заповнена тими самими Істинними і Волхвами. Розфуфирених у дороге вбрання і коштовності. Люди, одягнені в ту саму уніформу, також розносили напої та частування. Все б нічого. Але зал був відкритим. І я бачила небо. Або як це тут називається? Мільярди діамантів прикрашали криваву гладь. І знову все б нічого. Але! Зірки були аномальних розмірів, хаотично розкидані по небу. Ніби збільшені в десятки сотень разів. Найменші з наш місяць. Три неможливо великі. Решта на тлі трьох гігантів були простішими, але враження справляли незабутнє. І все це диво неймовірно блищало. Можна було подумала, що тут спеціальна стеля. Але занадто правдоподібно. Це реальне небо. Здавалося простягни руку і доторкнешся до діамантового розсипу. Навіть повітря відчувалося по-іншому. І атмосфера. Не можу пояснити. Але все тут було інше. Чуже!

Я стояла трохи осторонь від інших. І спираючись на досвід у минулому розуміла, що ще не повністю сюди перемістилася. Часу в мене, пам'ятаю, було не особливо багато. У Гродосі, коли мене змогли помітити дикуни, минуло кілька хвилин. Може більше, може менше. Зараз перед цими Древніми світиться ніяк не хотілося. Я, блискавично скинувши підбори, зірвалася на біг до найближчого виходу з цього залу. 

Мені пощастило, що я непомітно дісталася темного порожнього коридору. Своє повне переміщення в цей світ я знову відчула фізично. І заметушилася на місці, натрапивши на розвилку в три боки. А де класичний напис із казки - праворуч підеш коня втратиш, ліворуч підеш... і так далі. Зараз така табличка була б дуже доречною. На роздуми часу не було. Під дією шокової логіки біжу праворуч. Все одно не пам'ятаю, як там далі на камені було написано. А коня в мене немає, та й копита, тобто взуття я ще в залі скинула.

На черговому повороті я з усієї дурі в щось врізаюся. Лунає моторошний гуркіт. Я, з жахом прикривши долонею рот, дивлюся на блискучу підлогу, на якій у розсипі дрібних осколків розтікалася рубінова тягуча рідина.

- Про… бачте, пані! - тихо лепече наді мною жіночий голос.

Злякано підіймаю очі на огрядну жінку років п'ятдесяти. Вона з таким же переляком дивиться на мене. Але поступово її погляд змінюється на здивований.

- Засновники! Ти людина! - вона приголомшено оглядає мене з ніг до голови, особливу увагу приділяючи шиї, де висить кольє з чорними діамантами.  

- Зранку була, - підтверджую я, не розуміючи її шоку.

- Що ти наробила? Де ти все це взяла? - обводить моє вбрання, зокрема коштовності, рукою, - У кого вкрала? Тебе ж стратять.

- Та не крала я. Це моє, - на мене находить вселенська втома.

Викид адреналіну не минув даром.

- Та звідки ж у тебе, у простої людинки, такі багатства? - усміхається жінка.

- Що це за місце? - зітхаю я, ігноруючи судячи з усього риторичне запитання.

- Дивна ти. Резиденція Імператора.

- А більш масштабніше?

- Що?

- Місто? Країна? Світ? - намагаюся з'ясувати я хоч щось, не особливо сподіваючись на успіх.

- Валонт, - каже просто, а мене всю пересмикує. 

"- А у твоєму світі були люди?

- Так, - відповів мені Дрого буквально кілька годин тому.

- Теж обслуговуючий персонал?

- Гірше, Анно!"

Повний абзац! Тепер, принаймні, мені зрозуміла реакція жінки.

- Про що ти думала, ненормальна? Щойно виявлять зникнення, тебе ж одразу знайдуть, - турботливо подає вона голос.

Але мені на інтуїтивному рівні не подобається її жадібний погляд, спрямований на мою шию. Потрібно йти. У залі могутні істоти і я їх до остраху боюся. Звичайні люди - їхні раби. Якщо це рідний світ Дрого, то він залишився в моєму. Захисника у мене тут немає. Мені залишається протриматися в цій реальності якомога довше. Адже Дрого говорив, що знайде мене де завгодно. І я йому вірю.

- Гаразд! - кажу невпевнено, - Не підкажіть де я можу переодягнутися?

- Ти з якого корпусу така дивна? - підозріло цікавиться жінка.

- Я..., - і що мені їй відповісти?

Єдиний корпус, який відвідав у цей момент мою багатостраждальну голову, - це корпус яничар із відомого турецького серіалу. Але вона навряд чи оцінить мою відповідь.

Господи, ніяк не можу повірити, що це знову відбувається.

- Я піду, - акуратно обходжу її.

- Коридором треті двері ліворуч. Там гардеробна обслуги. І цяцьки краще поверни, раптом пронесе, - все ж дає останнє напуття.

- Дякую! - бурмочу я, але жінка, більше не звертаючи на мене уваги, почала прибирати з підлоги влаштований нами безлад.

Коштовності були швидко мною зняті і відправлені в маленький клатч, який дивом залишився висіти у мене на плечі. А ось незвичайну каблучку з мізинця зняти не вдалося. Приросла чи що?

Зазначену кімнату я знайшла досить швидко. Вона вдало виявилася порожньою. На вішалках біля стін рядами висіли однакові сукні. Скромні чорні нижче колін, які й були на всіх дівчатах обслуговуючого персоналу на прийомі мого світу і тут. Клатч я прив'язала під сукню до пояса для панчіх. Злегка розкльошена спідниця дозволяла. За допомогою вологих серветок позбулася непомітного макіяжу. За допомогою шпильок зібрала розпущене волосся в скромний пучок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍