Ліана Меко - Хибне щастя, Ліана Меко

- О, - видихнув хлопець, дивлячись на мене з подивом, трохи приправленим чимось схожим на… ох, захоплення? Схоже, йому подобалося те, що він перед собою бачив. Я ледь не підстрибнула радісно від такого погляду, хоча зовні залишилася незворушна.

- Чекаєш дівчину? - Нетерпляче запитала я.

- Кого? - Скривився хлопець, глузливо дивлячись у моє обличчя. – Дівчину? Звісно ні.

Тепер прийшла моя черга здивовано скидати брови. "Звісно ні". Що це за відповідь? Наче я запитала несусвітну нісенітницю, причому досить очевидну. Чекати дівчину – це вище за його гідність?

- О. Усі ці побачення  – не для тебе? - Запитала я, звузивши очі, і трохи подавшись вперед.

Ваня пирхнув, висловлюючи таким чином усе своє ставлення до мого питання. Відповідати не став, по його вигляду усе й так було зрозуміло. Схоже, він позиціонував себе кимось на кшталт самця, що не обтяжує себе відносинами і залицяннями. Цікаво.

- Ну а ти?.. - спитав мене Ваня, і не чекаючи відповіді, обвів очима зал. Зачепившись поглядом за потилицю Тимура, що сидів за столиком до нас спиною, зрозуміло посміхнувся. – А, ну так, звичайно… Сьогодні естафету перейняв Тимурчик…

Я знизала плечима, і знову з нетерпінням спитала.

- То що ти тут робиш?

- Чекаю Ігната з Поліною. - Нарешті відповів засранець, відпиваючи з пляшки колу.

- Тут? В ресторані? – здивувалася я.

- Ага. – просто кинув Ваня, потім пояснив. - Покликали мене сюди, щоб повідомити якусь новину. Сам не зрозумів, до чого весь цей пафос…

- О-о, - простягла я, широко посміхнувшись, коли здогад прослизнув у голову, - Новина. Вони напевно хочуть одружитися! - скрикнула я, мало не заплескавши в долоні від захоплення, так сильно я зраділа за них. Вони мені дуже подобалися, вони були справжні, класні, щирі. І тепер вони хотіли одружитися. А може вони навіть чекали на дитину?! Я мало не заверещала від радості.

- Чого? - скривився Ваня, і глянув на мене, як на дурненьку.

- Та точно тобі кажу. - Витріщивши сяючі радістю очі, я тицьнула у Ваню пальцем.

- Маячня. - відрізав Ваня, обрубуючи на корені всі мої захоплені крики. - Це повна нісенітниця. Не стануть вони одружуватися.

- Це ще чому? – обурено скрикнула я. - Вони кохають один одного...

- О, заради Бога. - Скривився хлопець. - Ти в якому столітті живеш? Кохання вже давно не передбачає обов'язкового укладання шлюбу. Швидше навпаки, шлюб – це вбивця кохання.

- Не говори дурниць. Справжнє – передбачає! – твердо заявила я. - А у них справжні почуття, це видно. Та й навіщо їм звати тебе в таке місце? Щоб повідомити що?

- Не знаю, може вони вирішили переїхати закордон, вони говорили щось таке ... - Зам'явся Ваня, звівши брови, чи то згадуючи, чи то хаотично міркуючи. – Може Поліна виграла якусь виставку. Або Ігнат бере участь... у чомусь. Звідки мені знати?

- Ну от. - Я змахнула рукою, наче все і так очевидно. - Кажу тобі, вони збираються одружитися.

- Ні, не збираються. Вони й так давно живуть разом, навіщо їм одружуватися?

- Щоб бути чоловіком та дружиною, звичайно. - Повідала я просту цю істину дурному упертю, але він залишався непохитним.

- Шлюб – це нікому не потрібна формальність. Вони не одружуватимуться.

- Заб’ємося?

- Ха, - реготнув хлопець, потім підняв на мене погляд, і примружившись, на секунду замислився, - а давай, - видав через декілька секунд.

Я знизала плечем, і азартно потираючи руки, подалася вперед, нахилившись ближче.

- На що заб’ємося?

Ваня, не замислюючись, ніби вже давно заготовлював для мене це завдання, випалив:

– Півроку без мужиків.

- Чого? - Злякано моргнувши, видихнула я, різко відсторонившись від хлопця. Ні, я, звичайно, чекала від нього якоїсь дурниці, підлянки, глузування, але щоб таке… Який у цьому сенс?

- Півроку ти не маєш ні з ким зустрічатися. – Вдоволено усміхнувшись, наче перемога вже була у його кишені, пояснив Ваня.

- Що за маячня? І навіщо тобі це? Тобі яка з цього вигода?

Ваня хмикнув і розплився в самовдоволеній посмішці, вільно відкинувшись на спинку барного стільця.

- Хочу подивитися, як ти будешь страждати від самотності, мучитись і лізти на стіну від туги за чоловічими обіймами.

Я голосно пирхнула, закотивши очі. Знову ці його безглузді переконання…

- Гаразд. Тоді ти… - Я ненадовго замислилась. Хотілося вигадати щось таке, щоб йому довелося несолодко. Що-небудь, на що він сам ніколи не піде. Що-небудь, щоб він не просто вийшов - з тріском вилетів із зони комфорту. - Запросиш дівчину на побачення. - Випалила я перше, що спало на думку. Ваня із сумнівом подивився на мене, і я кивнула. - Так. Справжнє побачення. Квіти, ресторан... І поводитимешся як джентльмен. Строго, як джентльмен!... - Ткнула в його бік пальцем. - І обов'язково проводиш її додому.

Ваня відвів погляд, ніби прикидаючи перспективи, а потім скривився, наче з'їв щось кисле, махнув рукою.