Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 9.2.

Прохолодний весняний вітер неприємно облизував обличчя і шию. Зіщулившись, я сильніше загорнувся в тепле пальто. Розгублено озирнувся. Колись багатолюдний міст був порожнім. Ну де ж Златка? Щось вона сильно затримується. І її мобільний не відповідає.

Страх слизькою змією проникнув до мене в душу. Невже Сергій Павлович все ж вирішив помститися мені через дочку? За те, що довів, що його підкинуті докази — фальш і нічого спільного з моїм клієнтом не мають.

Справу ми виграли, але погляд, яким мене нагородив прокурор перед виходом із суду, не віщував нічого доброго.

На годиннику стрілка нещадно показувала, що кохана запізнюється на п'ятдесят хвилин. П'ятдесят! Навіть з її любов'ю покрутитися перед дзеркалом, вона ніколи не запізнювалася.

Щось безсумнівно трапилося. Так, вирішено, ще кілька хвилин чекаю і битиму тривогу.

Долоні трохи спітніли, кашемірова коробка так і намагалася вислизнути з рук, але я тримав її як найцінніший скарб всього мого життя. Букет зі ста і однієї троянди я майстерно сховав за перилами моста. Не хотів, щоб Златка завчасно про все здогадалася. Сподіваюся, наш нещодавній конфлікт з її батьком не завадить їй погодитися зі мною одружитися.

Ну це ж нісенітниці... Перекреслити наші стосунки тільки тому, що я не піддався на погрози Сергія Павловича? Ні, Златка так не вчинить. Вона — розумна дівчина, і вміє думати власною головою.

З гучним скрипом біля мосту загальмував тонований бус, і моє серце пропустило удар. Це за мною…

Кілька міцних хлопців в балаклавах і чорних костюмах вискочили з авто і синхронно кинулися до мене. Я хутко перехилився через перила і забрав букет для Злати. Не знаю, чим я взагалі тоді думав. Просто не хотів залишати його тут, що і стало моєю помилкою. Ті кілька секунд затримки були вирішальними і допомогли хлопцям з легкістю мене спіймати.

Мені заламали руки і з силою кинули на землю, вибиваючи все повітря з легень. Спритними рухами натягли кайданки і притисли ще сильніше, щоб не міг підвестися.

— Серебряков Дмитро Олександрович? — до мене наблизились впритул дві пари чорних берців. Обличчя я бачити не міг, тільки взуття. Але це точно була не поліція чи спецназ. — Вас звинувачують у зґвалтуванні...

— Щ-щ-що? — ледь чутно прохрипів, безглуздо борсаючись. — Я нікого не...

— Від громадянки Антонової Злати, — мене нахабно перебив голос зверху, — на вас прийшла заява. Тож немає сенсу все заперечувати, хлопче.

— Злата — моя дівчина, — намагався виправдати себе, хоча одразу було зрозуміло, що їм байдуже. Вони навіть віддалено не нагадували співробітників правоохоронних органів. Загін найманих перевдягнених виродків.

Секундне зволікання, і замість будь-яких аргументів я отримую удар в живіт і по спині. Відкриваю рота від пронизливого болю і, задихаючись, ловлю рятівне повітря.

— А тебе ж попереджали, покидьку, але ти не послухав...

Ще один удар. І ще. Мабуть, мій організм не зміг витримати такого болю і після третього удару відключив мою свідомість. Не пам'ятаю, скільки я був у відключці. Здається, більш ніж добу. Але прийшов до тями я вже в СІЗО. І на волю я вийшов тільки за півроку.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно