Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

       - Ні, Аня. Краще тобі цей день провести в спокої, відпочити.

    - От речі перевезу і відпочину. Та сьогодні від твоєї допомоги точно не відмовлятимусь.

       - Ні, - розвернувся до неї  і грюкнув чашкою по стільніці.

       - Що ні?

     - Все ні. Не сьогодні, не завтра, - не завжди треба відкладати розмови, іноді «зараз» краще ніж «потім». – Залишайся.

      -  Тут? Навіщо?

      - Тому, що я не хочу щоб ти їхала.

Вона подивилась на мене, як на божевільного.

      - Ти забув спитати, чого хочу я. А я хочу до себе.

      - Впевнена?

Каву випила двома жадібними ковтками і грюкнула чашкою об стіл.

       - Абсолютно. Я не знаю, що ти собі намудрував і вигадав, але тут нема про що розмовляти.

       - Чому?

Вона пашіла гнівом, якого я не розумів.

      - Та хоча б тому, що ти чортів андроїд! Ти кажеш, що хочеш щоб я лишилась, ніби це ще одне твоє виважене рішення типу переводу на посаду. Тобі це просто зручно і ти так вирішив – крапка, думки інших осіб до уваги не приймаються. Ні, мені це не потрібно.

       - А що потрібно?

    - Боже, я розмовляю зі штучним інтелектом?  Нічого, Гліб, нічого.

У замку повернувся ключ і в передпокій зайшла Любов Петрівна.

        - Чорт, сьогодні день прибирання, - промовив я до Анни і пішов жінці назустріч.

Поки ми з нею розмовляли, Аня побігла вгору сходами. За кілька хвилин я звільнився і пішов слідом за нею та постукав у двері – зачинено,  лиш почув крізь них:

     - Мене не цікавлять твої логічно-аналітичні викладки, щодо твоїх раціональних рішень, надішлеш якось поштою.

       - А чого ти від мене чекаєш? – сердито крикнув я.

       - Особисто від тебе – нічого, мені вистачить простої відсутності розмов з машиною.

Що за нерозумна впертість? Не хочу думати, то через похмілля, чи просто її важкий характер. Охолоне – повернемось до розмови. Потім. Поки я кипів від люті і у мозку блимало слово «андроїд». Схопив ключі і спустився в паркінг. Потреби їхати в офіс не було, та відправився саме туди. Напівпорожні приміщення, тиша і спокій. Я сидів в кріслі і  дивився в стіну. Андроїд, машина, штучний інтелект… Цікаві «компліменти». Що за ідіотія? Вона ж не мале дівчисько – між нами дванядцять років різниці, а не пів століття. Наші стосунки дивним чином стрімко від ділових перейшли в іншу площину, але ні я, ні вона не вважаємо це геть неприйнятною помилкою. Так, це на її думку перепона для робочих стосунків, але цю проблему вона сама вже усунула. Я помічаю її цікавість, яку вона виражає поглядом, але ще й сама не повністю визнає. Моє ставлення до неї теж має бути очевидним. То в чому проблема? Так, я не вмію розсипатися квітчастими словами і якісь дурні жести робити – то все дивні брачні ігрища, лишу їх фауні та юнацтву. Хіба двоє дорослих людей не можуть просто прийняти виважене рішення і подвитись, що з цього вийде? За півтори години я охолов і зібрався повертатись. За цей час я все проаналізував ще раз і мусив визнати – це була невірна тактика. Аня емоційна жінка, самих простих аргументів для неї замало. Треба не з таких розмов починати. І, мабуть, треба купити їй подарунок і квіти. Головне троянди не брати, як і віддухопелить тим буктом, то хоч травм не нанесе. З тими думками сів за кермо, та лиш виїхав з паркінгу, як озвався телефон.

       - Так, Любов Петрівна. Ви вже закінчили?

       - Так, але… Гліб, вашу гостю швидка везе в лікарню.

Серце пропустило кілька ударів і я завмер разом із ним.

        - Що сталось? Коли?

        - Вона зі сходів впала. Кілька хвилин як забрали.

Позаду мене горланили клаксони, а я питав в яку лікарню. Розвернувся де стояв, викликавши другу хвилю обурення інших учасників дорожнього руху і полетів на інший край міста.

        Струс мозку середнього ступеня – якщо не буде ускладнень, мінімум тиждень постільного режиму, але сьогодні - точно залишать в палаті. Лікар запевнив, що стан стабільний, вранці після огляду скаже, чи залишати ще тут, чи можна додому забрати. Поки її на знімки возили, домомвився про окрему палату і став чекати. Від Любові Петрівни дізнався подробиці – тягла коробку сходами і впала. Чорт забирай, який же я ідіот! Вона ж просила про допомогу! І з якого дива я собі надумав, що поки в офісі думки докупи скаладтиму, вона робитиме те саме, а не вчинить за своєю дивною логікою? Я вийшов з палати і знову до лікаря причепився. Що купити треба: аптека, якісь речі? Нічого з ліків було не потрібно, а от одяг – так, вона досі в тому, в чому швидка її забрала – іншого нема. Поруч із лікарнею був великий супермаркет і, не маючи інших пристойних альтернатив неподалік, я бігом рвонув туди. Купив халат і піжаму. Нормальну, а не випробування гудзиками. Там же придбав зубну щітку, пасту і ще декілька дрібниць, а коли повернувся - Аня вже була в палаті і спала з крапельницею в руці. Тихо зайшов і сів на стілець поруч. Вона відкрила сонні очі і глянула на мене.

     - Могла б знайти інший спосіб пристати на мою пропозицію. Ти тепер точно нікуди не подінешся – догляд і постільний режим.