Елла Савицька - Провальні канікули, Елла Савицька

13

Врешті-решт, у свій вихідний я вирішила піти позасмагати. Мабуть, уперше з моменту приїзду. Навіть місце вже пригледіла, і щодня ходила, із заздрістю поглядаючи на величезний валун біля самого океану. Щоразу щось заважало піти, влягтися на нього і забути про все мирське, а найголовніше - про ці настирливі думки про Андреса. То Еля тягла мене в місто, то Пабло, але сьогодні ці двоє були зайняті кожен своїми справами, і я, нарешті, могла приділити час самій собі.

Одягнувши купальник бікіні коралового кольору, зверху накинула легкий бежевий напівпрозорий сарафан. Плекаючи надію, що в такий ранній час усі збоченці ще сплять після нічних пиятик, вискочила з дому, не забувши начепити на голову рятівну кепку. Тутешнє сонце вже о восьмій ранку було пекельним, саме тому я прокинулася раніше, щоб о десятій уже бути вдома, і не встигнути перетворитися на курку з горілою скоринкою.

Повз будиночки пішла в бік, де було приглянуте мною місце. Як я й думала, вулиці були настільки пустельні, що крик чайок був єдиним, що можна було почути в радіусі сотень метрів. Над головою тихо шуміло листя дерев, а легені наповнювалися найчистішим пуерториканським повітрям. Я йшла, і без сорому посміхалася цій умиротвореності.

Все одно ніхто не побачить цієї дурної посмішки і не звинуватить у божевіллі.

Ідилія закінчилася раптово, щойно я завернула за один із поворотів. На мене налетів хлопчина, років семи. Ледь не впавши, він мигцем глянув на мене з якимось диким переляком, обернувся і кинувся бігти далі, навіть не вибачившись. Я вже хотіла обуритися, коли помітила ще двох хлопчаків, приблизно його ж зросту і віку, які гналися слідом. Порівнявшись зі мною, ті щось крикнули йому вслід, і тільки зараз я помітила в їхніх руках каміння. Не маленькі камінці, а досить переконливі, на всю долоню. Хлопчики міцно стискали їх і мчали щодуху, не залишаючи сумнівів у своїх намірах. Не знаю, що саме керувало мною в той момент, бажання захистити хлопчика, чи просто домогтися спокійного розв'язання проблеми, але я смикнулася і помчала слідом за ними. Камінням однозначно вирішити нічого не можна.

- Гей! - крикнула я, намагаючись утримати кепку на бігу. Але не встигла, та злетіла і залишилася десь позаду. - Зупиніться!

Хлопці немов не чули, продовжуючи завертати в підворіття. Я бігла, шльопаючи шльопанцями і проклинаючи себе за те, що взула саме їх сьогодні, а не босоніжки. Вони хоча б не спадали на кожному кроці, заважаючи нормально пересуватися. Я ж боялася втратити їх з поля зору, коли ті юлили вулицями, наче лабіринтом. Бігти заважала розвішана по провулках білизна, яка раз у раз хльостала по обличчю щоразу, коли я намагалася пролавірувати між футболками і простирадлами. За одним із таких поворотів я зупинилася, важко дихаючи. Серце кололо від швидкого бігу, від якого відвик організм, і мені знадобилося кілька секунд, щоб віддихатися.

Хлопчисько, що тікав, сидів за кілька десятків метрів від мене, навколішки, обхопивши себе руками і втискаючись у стіну, що виявилася глухим кутом. Двоє інших щось голосно вигукували іспанською, і підкидали в руках каміння. Від цієї картини серце заболіло ще сильніше за бідного хлопчика.

Він немов кролик, загнаний вовками, зараз трясся так, що мені захотілося притиснути його до себе й укрити від злих однолітків.

- Стійте! - цього разу вони мене почули й обернулися.

Але за секунду знову повернулися до своєї жертви, навмисно мене проігнорувавши.

Я, не роздумуючи, побігла вперед, зупинившись між ними і хлопчиком. Дурна, я знову забула, де перебуваю. Адже це звіринець. Тут немає місця людським почуттям.

- ¡Fuera de aquí! (Іди звідси! - переклад з ісп.) - один з них сплюнув, обдарувавши мене невластивим його віку поглядом. Хоча, тепер розглянувши їх зблизька, було видно, що вони старші, ніж здавалися. Може років дванадцять-тринадцять.

- Ні, не піду. Навіщо ви це робите? Він зробив вам щось погане? - відповіла я, раз у раз поглядаючи на каміння, яке вони й не збиралися прибирати.

- ¡Quítate! (Забирайся) - грубо повторив уже інший.

- Я не піду, а зателефоную, і сюди зараз же приїде поліція, - вони дружно засміялися, і в мене раптом полетів один із каменів. Від несподіванки я відскочила назад, до тієї ж стіни, біля якої сидів хлопчик.

- Якого біса ти робиш? - вигукнула я, звертаючись до того, хто кидав.

Він скалив зуби і, перекинувши рюкзак через плече, дістав із нього ще один камінь. І тільки тепер мені стало по-справжньому страшно. Їм плювати на те, що я старша. Жодного почуття провини чи страху. Господи, що ж робити? Я гарячково оберталася на всі боки, сподіваючись знайти бодай маленьку дірку в стіні, в яку можна було б втекти разом із хлопчиськом, але марно.

Я скрикнула, коли плече прошило несподіваним болем, і від мене відскочив невеликий камінчик. З люттю глянувши на негідників, я тільки й встигла пригнутися, коли над головою просвистів наступний камінь. Паніка сягнула піку, коли я, розвернувшись спиною, щоб сховатися від градів каміння, які летіли тепер уже градом, відчула один за одним удари то по руках, то в спину. Інстинктивно, я присіла й обійняла хлопчика, закриваючи собою, і в цей момент почула, як той молиться. Я точно знала, що це молитва, бо чула, як сеньйора Веласкес іноді читає її, коли в ресторані мало відвідувачів і її ніхто не чує. Господи, за що ж ти так з тими, хто в тебе вірить? Я й сама тепер тремтіла разом із ним, а з очей бігли сльози від болю, який час від часу обпікав шкіру. Деякі камені були маленькі, інші, більші, вдарялися об стіну над нашими головами і падали зверху, вже не з такою силою, з якою були кинуті спочатку. Я раптом подумала, що, якби хотіли, могли б просто підійти й закидати нас із близької відстані, але вони просто залякували, час від часу спеціально влучаючи в мене, щоб я не намагалася поворухнутися. Ззаду, немов на підтвердження, чувся противний сміх і лайка. Так, вони грали нами. Жива мішень, чим не гра? Але якщо я спробую щось зробити, нічого не завадить їм розтрощити мою голову і втекти. Ще й із хлопчиськом розправляться, щоб не залишати свідків. Істерика погрожувала виплеснутися назовні, але я намагалася навіть не стогнати, коли черговий камінь із силою врізався в шкіру. Я почала молитися разом із хлопчиком, який трохи поворухнувся в моїх руках і щось знову зашепотів. Слів я зрозуміти не могла, але сама вже молила Бога, щоб це божевілля швидше закінчилося!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍