Тімоті Снайдер - Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

а уніатські українські землевласники ототожнювали себе радше з католицькими польськими шляхтичами, ніж з православними селянами та росіянами.

Повстання 1863 р., таке важливе як поворотний національний момент на литовських та білоруських територіях Російської імперії, мало позначилось на підросійській Україні. Поки десятки тисяч польських і литовських шляхтичів воювали в Центральній Польщі та Литві, в Україні польські землевласники співпрацювали з російською владою[213]. У Литві шляхта боролася за відродження інституцій та традицій Великого князівства Литовського — річ неможлива в Україні, яка не мала подібних традицій. Тоді як литовські та білоруські селяни брали участь у сутичках на теренах колишнього Великого князівства Литовського, українські селяни були готові видавати шляхетських змовників царській поліції або навіть воювати проти них. Російські генерали намагались представити повстанців як поляків, що хотіли закріпачити українське селянство. Проте поки ще зарано говорити про чітке розмежування між модерними польською та українською націями. Найуспішнішим польським генералом під час повстання 1863 р. в Україні був Едмунд Ружицький, волинські солдати якого звали його «батьком» а в бій ішли, співаючи українських пісень[214]. Мова ще не була лінією поділу між націями, а повстання висувало радше політичні, а не етнічні цілі, і частина волинської шляхти була готова померти за ідею відновленої Речі Посполитої.

Однак з вагомих економічних та соціальних причин участь у повстанні 1863 р. і шляхти, й селян обмежувалась північним кордоном України станом на 1569 р.[215] На Правобережжі політична та соціальна система, що викликала масові бунти XVII ст., була консолідована місцевою польською владою у XVII ст.[216] І хоча селянські повстання, пам'ятно описані українським поетом Тарасом Шевченком, вибухали й надалі, їхні масштаби невідомі. Російська влада та примітивна аграрна економіка, успадкована від Речі Посполитої, утворили у XIX ст. величезну прірву між жменькою польських магнатів та масою українських селян. Кріпаки отримали особисту свободу 1861 року, але не могли легко забезпечити себе землею для виживання. Їх було неважко переконати в тому, що повстанці 1863 р. знову хотіли їх поневолити. У 1900 р. лише до 3% населення російських Волинської, Подільської та Київської губерній назвали польську своєю першою мовою. На цей час майже 4 тис. польських родин володіли такою ж кількістю землі, як і три мільйони колишніх кріпаків[217].

Ці правобережні території, де шляхта була польською, не були «Україною» в російському розумінні протягом більшої половини XIX ст. Для росіян «Україна» розташовувалась радше на лівому березі Дніпра й була включена до складу імперії в 1667 р. Найперші прояви українського патріотизму російськими підданими у 1820–1830-х рр. бачимо саме на Лівобережжі, вони йшли з нового університету в Харкові. Пізніше українці вважали харківське відродження містком між ліквідованою Гетьманщиною, старшина якої була цілковито інтегрована імперією на 1785 р., та Російською імперією, що почала модернізуватись після Кримської війни (1853–1856). Це відродження розглядалось як яскравий світоч за «темних часів» політичної неспроможності. Утім, така модерна політична схема потребує важливих застережень. Новизна харківського відродження полягала не в увазі до української культури, а радше в ототожненні ним української культури з українськими землями. В широкому розумінні українська культура була основою Російської імперії, забезпечуючи її засадничими міфами, народними піснями, казками і навіть освіченими чиновниками. Протягом понад століття після проголошення Російської імперії у 1721 р. з українців вийшло багато її видатних архітекторів, апологетів і шукачів пригод. Лише у 1820-х рр. ця українська традиція імперської служби почала давати тріщини і ставити дилеми перед представниками української культури. Чіткіше окреслені ідеї про офіційну національність змушували українців обирати між державною службою та власними уподобаннями; тим часом нові західні ідеї етнічного патріотизму надали підстави для ідентифікації з українським народом. Якщо не входити в деталі, українська еліта служила царям настільки довго, наскільки вона була бажаною в столиці імперії, яка дозволяла різні трактування Росії; критичний момент настав тоді, коли Україні накинули вужчі ідеї Росії[218]. Тому Кримська війна позначає не лише зміну в російському ставленні до України, а й зміну в українському ставленні до Росії.

В середині XIX ст. до лівобережного захисного патріотизму додалось романтичне почуття провини окремих правобережних поміщиків, що стало причиною формування у Києві народницького руху з елементами національного характеру. Багато киян, часто польського походження, намагалися донести політику до українського селянства. Київ був польським за культурою й залишався загадкою для росіян протягом двох століть після його інкорпорації до складу Росії[219]. Царські чиновники не могли дійти згоди стосовно того, чи народництво було для них корисним (бо пробуджені українські селяни могли усвідомити свою російськість), чи шкідливим (бо українські діячі часом були польського походження)[220]. Після повстання 1863 р. українська діяльність розглядалась як частина ширшої польської змови. Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 р., відомий своєю підтримкою поглядів про те, що української мови «не було, нема й бути не може», звинувачував поляків у її пропаганді[221]. Росіяни пізно зрозуміли, що Україна може бути нацією окремою і від Польщі, і від Росії, а одразу після усвідомлення категорично заперечили цю можливість. Емський указ 1876 р., який забороняв видання та ввезення будь-яких українських текстів, свідчив про модерне ототожнення мови з національністю та розуміння того, що українці можуть бути нацією. В останній чверті XIX ст. панівною стала ідея про те, що Росія була єдиною нацією, а всі східні слов'яни були росіянами[222].

Саме тоді українська ідея російських підданих отримала відгук в іншій імперії. Вірші Тараса Шевченка (1814–1861) читали і в Росії, і в австрійській Галичині. Шевченко був надзвичайною особистістю: селянський син, що бачив Вільно та Варшаву, кріпак-художник, якого задля його мистецтва викупили з неволі його шанувальники з Санкт-Петербурга, поет свободи, що усталив граматику та зробив вишуканою сучасну українську літературну мову[223]. Після скасування в рік Шевченкової смерті кріпацтва його досягнення проклали шлях модерній українській політиці, де культура була теоретично та практично поєднана з селянством. Після 1876 р. російські піддані перенесли розмаїття модерної української політики до Австрії. Михайло Драгоманов (1841–1895), найвпливовіший український політичний діяч, подався до Львова після того, як втратив університетську посаду в Києві у 1876 р. Михайло Грушевський (1866–1934), найбільший український історик, переїхав до Львова з Києва після запрошення Львівського університету в 1894 р. В'ячеслав Липинський (1882–1931), найвизначніший український політичний теоретик, емігрував до австрійської Галичини у 1908 р. До цього переліку також входить і Дмитро Донцов, найвідоміший український націоналіст, ідеї якого, втім, були прийняті в Галичині XX ст., що від останньої чверті XIX ст. вже сприймала модерну націю як даність.

АВСТРІЯ, ПОЛЬЩА: УКРАЇНА, 1772–1918

Як українська ідея перетворилась на модерну національну політику і чому саме в Австрії? Спочатку видається, що польське домінування в австрійській Галичині було в більшій безпеці, ніж у російській Україні. Частина Речі Посполитої, захоплена Австрією згідно з поділами 1772 і 1795 рр., відома як «Галичина та Лодомерія», була батьківщиною понад 2 млн східнослов'янських селян. Місцевим панівним