Мирослава Горностаєва - Атарінья

одне – справедливості стало задосить.

Я змужнів у безкінечних битвах, яких могло й не бути, якби не незбагнене для мене

милосердя Еонве. Власне, Саурон погубив і Нуменор, нашепотівши останньому його князю

мрію про безсмертя… Я одружився з Келебріан – а з ким я ще міг одружитись, як не з такою

як сам, проклятою ще у материній утробі. Я товаришував з Трандуїлом, бо він бився

лівицею, як і я, хоча ніколи не згадував чому… Я стежив за вцілілими нащадками Ельроса і

взяв на виховання останнього з них, хлопчика, лице якого нагадувало мені брата, хоча Адан

Арагорн, прозваний мною Естелем, зовсім не був схожим на Ельфа і мав щиру вояцьку

душу. Однак, мені завжди здавалося, що в ньому живе душа Ельроса, котра втратила

пам’ять, мандруючи від тіла до тіла, і є щасливою, бо їй не згадується зрада матері, не пече

загибель Макалауре, не дзвенить ночами арфа з золотими струнами… А потім Естель

зізнався мені, що кохає Арвен, мою єдину доньку, утіху мого серця. Я люблю своїх синів-соколів, але Арвен для мене була сенсом життя.

Я не послав Арагорна, як мій предок Тінгол, за коштовностями з корони Саурона, тим

більше, що тварь, яку вже не раз розвоплощали, мала нині вигляд Багряного Ока на

вершечку вежі. Яка там уже корона… Але я зробив гірше – я сказав Естелю, що моя донька

вийде заміж лише за князя Гондору, держави, що була спадкоємицею Нуменору. Тієї миті я

нічим не відріжнявся від свого і його предка Тінгола, бо завдання це для Адана з

прадавнього, але майже вигаслого роду було непосильним.

Арагорн виконав його… Мій Естель приймав участь у Війні Кільця, був у супроводі

Оберігача Кільця, який я назвав Братством. Четверо гобітів, двоє Людей, Ельф, Гном та

Істаро – Мая в людському тілі. Їм вдалося зробити неймовірне – заклятий перстень щез з

лиця землі.

Ніхто не знає, як мудрий Ельронд, чий дім був в Ендоре останнім безпечним притулком, сидів біля ложа гобіта Фродо, пораненого чародійським клинком воїна-привида, страшного

породження Саурона, і тримав в руках Велике Кільце, яке Саурон зробив, виманивши у

Келебрімбора таємницю виготовлення артефакту. О, я не торкався до Кільця руками, я

нанизав його на ланцюжок. Я дивився, а Кільце нашіптувало мені спокусливо про

можливість виконання Обітниці, та тільки я зрозумів, що, коли я визнаю себе його

господарем, а радше – слугою, то мені стане байдуже до всіх, окрім себе, і до мого аtarinya 49

теж стане байдуже. І я заховав тоді Кільце, і почав збирати Велику раду, і споряджати

Оберігача.

Я втратив Келебріан, думав, що втратив… Однак хоча б в цьому мені пощастило: vanimelde20

жива, і, здається, здорова. Я втратив доньку – Арагорн став таки князем Гондору, став цілком

заслужено, і Арвен прийняла долю смертної, і зосталася з ним там, у місті з білого каменю, котре мало назву Мінас-Тіріт. Нещаслива назва – сказав би Фінрод Фелагунд, але Фінрод не

повертався в Ендоре опісля свого воскресіння.

Я зоставався в Ендоре до останнього, бо весь час шукав можливість для виконання Обітниці.

І я її віднайшов, ненько.

Нерданель подивилась на гостя з недовірою, але в її очах палахкотіли іскри безумної надії.

- Днів через сім, - лагідно сказав Ельронд, - у княгині Анайре відбудеться бал… Вас

запрошено… не тільки на бал – вас запрошено у змову. Не злякаєтесь?

- А ти як вважаєш? – спитала Нерданель, дивлячись йому просто в очі.

- О, цей погляд Майтімо, - вимовив гість, - звісно, що ні… Однак, я мушу вас покинути, бо ми розмовляли кілька годин, і вам потрібен відпочинок. Я залишаю вам арфу – тут

їй буде затишніше. Відваги, ненько… Ми здолаємо все – навіть прокляття.

Він пішов, а Нерданель взяла на коліна синову арфу, зроблену Феанаро для свого

талановитого дитяти, захищену замовляннями від тліну, поклала руки на струни і мовила

під їхній тихий подзвін:

- Естель… Сподіваюсь без надії.

Тиждень проминув в давно забутих, але таких приємних клопотах. Нерданель знову

прикликала до себе тих жон і дів, котрі складали колись супровід княгині Першого Дому, а також свою невістку Лехте – дружину п’ятого сина Куруфінве - молодшого і матір

Келебрімбора.

Коли Нерданель оголосила всім цим згорьованим вдовам та нареченим, що вони йдуть на

бал, жони і діви спершу впали в заціпеніння, потім в здивування, потім – у гнів, а потім

почали квапливо шити і приміряти нові сукні. Княгиня мала на своїх двірських пань та

панянок приблизно такий самий вплив,