Мирослава Горностаєва - Атарінья

муситимуть благати Телері, щоб доплисти до цього острова і побачити родичів? Я

виніс би будь-яку ганьбу, але не потерплю ганьби моїх близьких, котрі зовсім не

винні в тому, що сталося колись в Альквалонде.

- Може загиблі Телері вже повернулись з Мандосу, - писнула Келебріан, - і про все

забуто?

- Телері перевезли військо Заходу, - мовив Келебрімбор, - а самі навіть не ступили на

берег Ендоре, щоб не воювати поруч з Нолдор. Поруч з тими Нолдор, котрі є зовсім

неповинними в тій злощасній сутичці. Краще я вже загину тут, в Ендоре, аніж буду в

Амані вибачатись перед кожним стрічним Телеро лише за те, що є Нолдо.

Він знову впав на коци, і заховав лице в долонях, шепочучи імена синів Феанора, оплакуючи

як тих, що загинули нині, так і тих, хто загинув раніше. А ми сиділи, сиділи мовчки, зрештою

Артаніс почала співати тихо, ледве чутно, співати поминальної, і стогоном озвалася до неї

Маглорова арфа…

Ми співали всю ніч, а на ранок нас відвідав посланець Еонве, вродливий воїн-Ваніа, і мовив, що воєвода хоче бачити синів Еаренділя. Воїн назвався Глорфіндейлом, другом князя

Тургона, отим, що загинув в бою з барлогом, давши змогу біженцям врятуватись і дібратись

до Гаваней. Ми з братом подивились на Ельфа, котрий пройшов через смерть і воскресіння з

помірною цікавістю – раніше ми б не зводили з нього очей – тоді пішли до спорожнілого

шатра Феанорінгів, вимилися, вбралися в чистий одяг, оперезалися мечами роботи Феанаро і

пішли до сусіднього табору.

Еонве прийняв нас милостиво, поруч з ним ми побачили чоловіка міцної статури, явно

напівкровного. Ми зрозуміли, хто це, однак нічого не ворухнулося в наших серцях. Еонве

назвав чоловіка Еаренділем, і ми схилили коліно перед переможцем дракона, а той заплакав, побачивши, як виросли його ельфенята.

Еонве мовив, що Белеріанд піде під воду весь… Це було для Нолдор ще одним ударом – всі

священні для них місця, политі кров’ю родичів, мало затопити море. Однак на наших з

братом обличчях не здригнувся жоден м’яз. Я сам дивувався нашому спокою, спокою

смерти, який потім всі приймали за спокій мудрості.

Нас спитали, чи хочемо ми відбути на Захід, і ми чемно відмовились, чим зранили серце

Еаренділя, який сподівався знову поєднати родину. Тоді Еонве запропонував нам вибирати

долю, адже ми теж були… ну, майже напівкровні. Ми мусили обрати, ким зостатись у цьому

світі – Ельфом чи Людиною. Я не знаю, чи всім особам змішаної крові надавали право такого

вибору: Діор загинув раніше, ніж йому могли запропонувати цей вибір, а у Еаренділя та у

Ельвінг я про це просто не питав, як і у Елуреда з Елугілом, котрі відбули на Захід одразу

опісля Війни Гніву. Так, принаймні, оповідав Орофер.

Вибір мав бути цілком добровільним, Еонве мовив, однак, що для тих Аданів Белеріанду, котрі пережили лихоліття, і не стали служити лихій силі, у відшкодування втрачених земель, буде створено і дано їм у володіння прекрасний острів біля нових берегів Ендоре. І що їм

буде подовжено вік, і додано мудрощів і сили. І що їм потрібен князь – князь з ельфійською

кров’ю в жилах, але не Ельф, щоб не вправляти Людей у спокусу знищити безсмертного

правителя.

- Я вибираю людську долю, - озвався раптово Ельрос, - і той прекрасний острів…

- Нуменор, - лагідно підказав Еонве. Я стояв у якомусь страшному заціпенінні, я

зрозумів брата. На хвилину мені захотілося зробити те саме, але я нагадав сам собі –

Обітниця.

- Я вибираю долю Ельфа, - мовив я, - і пам’ять Безсмертного.

Не знаю, чи зрозумів мене Еаренділь, а от Еонве зрозумів занадто добре. Бо на грудях у мене

висів медальйон, на якому переливалась діямантовим блиском Зірка Феанора.

48

- Сини мої, - мовив Еаренділь, -

ви ж розлучаєтесь навіки…

- Так судилося, - озвався я, а в

голові пролунало дзвоном:

«від зброї, тортур і горя…»

От і все, ненько, я оповів вам про те,

що стосувалося ваших синів… Те,

що було далі зі мною не так

важливо, та й довга це історія – на

дві епохи… Прокляття йшло за

нами, вцілілими, назирці – я бачив,

як

орки

підняли

на

списах

розтерзане

тіло

замученого

Сауроном Келебрімбора, і я утримав,

утримав свій загін від негайної атаки

і остаточного розгрому… На моїх

руках помирав Ерейніон, відважний

син відважного батька, прозваний Гіл-Галадом, Зоресяйним… і перед моїми очима загинув

Еленділь, людський нащадок мого брата. А Ельроса я поховав набагато раніше, і дух його

вирушив незбагненим людським шляхом. Я бачив також падіння Нуменору, коли всі його

негаразди і болі змило одною великою хвилею, і в