Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

та дикі гвоздики. Емі на своїй ділянці влаштувала маленьку мальовничу альтанку. Верхня її частина потопала у в’юнах та жимолості, а внизу все заплітали стрункі білі лілії та інші екзотичні рослини, з тих, що не вимагають багато світла.

Робота в саду, катання на човнах, збирання квітів – такими були заняття дівчаток в погожу днину. На випадок поганої погоди теж планувалися розваги. Одні вони придумали давно, інші народилися цієї весни.

Нині всі не на жарт захопилися усілякими клубами. І ось, вирішивши поєднати модні тенденції та своє захоплення творчістю Діккенса[16], дівчатка винайшли гру з інтригуючою назвою «П.К.» – на честь Піквікського клубу[17]. З деякими перервами «П.К.» засідав цілий рік. Збори проводилися по суботах на горищі. Відбувалося це так: до столу присували чотири стільці, на стіл клали чотири білих пов’язки з різнокольоровими буквами «П.К.» і тижневик «Портфель Піквіка», в який дописували всі, а Джо, яка найкраще володіла пером, була головним редактором.

О сьомій вечора члени спільноти піднімалися до зали засідань, сідали за стіл і надягали на голови пов’язки з емблемами. Мег грала роль Семюеля Піквіка, літературно обдарована Джо – Огастеса Снодграсса, по-дитячому пухкенькій та рожевощокій Бет дісталася роль Трейсі Тапмена, а Емі, з її вічним прагненням робити те, до чого в неї немає хисту, – відповідно, роль Натеніеля Вінкля.

Голова клубу – пан Піквік – читав уголос газету. Тут друкувалися місцеві новини, смішні оголошення, прозорі натяки, в яких добродушно висміювалися помилки присутніх, а також вірші та проза.

У чергову суботу пан Піквік знову взявся до читання тижневика. Тож до вашої уваги:

ПОРТФЕЛЬ ПІКВІКА

(за травень, двадцятого числа 18… року)

Закуток поезії

Ода до ювілею

Ми знову зустрічаємося, щоб відсвяткувати

Із нашими значками й цим урочистим обрядом,

Ось п’ятдесятий рік, як ми маємо честь засідати

У залі Піквіку, сьогодні вночі з нашим братом.

Ми всі тут, дай Бог, із гарною вдачею й тілом,

За всі ці роки ми не втратили жодного з нас,

І ось, знову бачимось, щоб знову зайнятися ділом,

Вітаючи звичні обличчя та наш маленький парнас.

Наш Піквік, наш дім, завжди на своєму посту,

За всі ці роки він повагу, авжеж, заслужив,

На носі його окуляри, мов на мосту,

О, скільки ж всього наш тижневик уже пережив!

Нехай він так часто страждає від холоду днів,

Проте, ми радіємо чуючи, як він шелестить,

Він завжди до нас лише мудрістю слів говорив,

Тож, попри віки та журбу вогник клубу горить.

Старий та кремезний Снодграсс, як завжди, нагорі,

Він в компанії править взірцем елегантності нам,

Повний мудрості, наче монах у монастирі,

Він веселий та світський будує між нами храм.

Поетичний вогонь підсвітить обличчя його,

Ось, готовий, він знову кидається в бій за кращу долю,

Я б і сам пішов зі стягом за брата мого,

Із високим чолом і плямою – знаком волі.

Ось на місце сідає і Тапмен – наш брат, добрий, мирний.

О, які ж рожеві, пухкі та солодкі він має щоки!

Він сміятися любить із жартів, він такий вірний!

Але часом, буває, зі сміху болять йому боки!

О, а знаєш, маленького Вінкля я теж сьогодні побачу!

Він своїм розкішним волоссям завжди гордиться.

Милий Вінкль, я все тобі, здається, пробачу,

Правда, личко він мити не хоче, а так не годиться!

Ось вже року немає – минув, але ми знову разом,

Жартувати ми любимо, й сміятися, і читати,

Совість ми і мораль зробили дороговказом,

Шляхом книг та історій упевнено будемо ступати!

Так, все те, що з паперу зробили, недовге, трагічне,

Зостається лише побажати нам всім довголіття.

Але наші зібрання – щось інше, постійне та вічне,

Слава Піквіку, слава йому на століття!

Огастес Снодграсс. Весілля, вдягнене в маски

(венеціанська казка)

Гондоли причалювали до мармурових сходів, щоб висадити на сушу безцінний вантаж. Чарівні жінки обернулися на строкатий святковий натовп у чудових залах палацу графа Аделона. Лицарі й дами, пажі та ельфи, вельможі й квіткарки закружляли у вихорі веселого танцю. Повітря було напоєне солодкоголосим співом і чарівними звуками оркестру. Це був дивовижний маскарад.

– Скажіть, ви бачили сьогодні леді Віолу? – галантно запитав трубадур у феї, яка разом з ним піднімалася сходами залу.

– Так. Яка ж вона гарна, чи не так? Але така сумна! І сукня бездоганна, бо через тиждень вона виходить заміж за графа де Антоніо. А вона ж ненавидить його.

– Я йому заздрю, чесне слово. А ось і він. Одягнений як наречений, тільки у чорній масці. Ось коли він зірве маску, ми побачимо, з якою пристрастю він дивиться на прекрасну діву. Він не завоював її серця, та батько підніс йому її руку на блюді, – підмітив трубадур.

– Ходить чутка про її любов до якогось художника-англійця. Він не відходить від неї, а старий граф його терпіти не може, – сказала пані, коли вони влилися у танцюючий натовп.

Свято було у розпалі, аж ось з’явився священник. Він відвів молоду пару в альков із фіранкою з лілового оксамиту й наказав стати на коліна. Жвавий натовп враз затих. Замість музики було чутно лише дзюрчання фонтанів і шелест апельсинових дерев. Ці звуки ніби оживляли натовп, що зібрався тут під зірковим небом та місяцем, що лив своє світло на цю земну картину.

Потім граф де Аделон сказав:

– Пані та панове! Вибачте мені за прийом. Я заманив вас сюди маскарадом, щоб ви стали свідками на весіллі моєї дочки. Отче, тепер ваша черга. Ми чекаємо.

Всі погляди зосередилися на весільній процесії. Тут натовпом пронісся тихий шепіт подиву, тому що ні наречений, ні наречена не зняли маскарадних масок. Гості палали від цікавості й подиву, але почуття шанобливості змушувало їх утримуватися від висловлювань. Тож обряд було здійснено. І тоді цікаві глядачі обступили графа й зажадали пояснень.

– Я охоче розповів би вам все, але сам нічого не знаю. Можу тільки сказати, що